Жінки та війна: мільйони жінок тікають з України без чіткого пункту призначення

З 24 лютого 2022 року мільйони українців залишають свої домівки через російське вторгнення, що перетворилося на повномасштабну війну. Місцева влада, волонтери та громадянське суспільство Кагулу, прикордонного району на півдні Республіки Молдова, роблять усе можливе, щоб допомогти, направити та прихистити тих, хто перебуває у дорозі.

Відразу після початку війни в Україні місцева влада Кагулу при мерії створила Кризовий підрозділ регіону, який працює цілодобово. Тут зберігається і розподіляється гуманітарна допомога та пожертвування як від підприємств, так і від приватних осіб. Вони надають ковдри, продуктові набори, засоби гігієни, а також інформацію щодо харчування, тестування на COVID-19 і вакцинації за потребою.

Окрім Кризового підрозділу, місцеві органи влади Кагулу також облаштували центри тимчасового розміщення для біженців з України, які нині розмістили понад 100 осіб: гуртожиток Кагульського державного університету ім. Б.П. Хасдеу, санаторій «Nufărul Alb» та Центр охорони материнства в Кагулі. Багато біженців користуються щедрістю місцевих жителів і знаходять притулок у людей, які живуть у сільській місцевості регіону.

«Місцева влада мобілізувалася в перший же день», – пояснює Тетяна Романіуч, заступниця мера муніципалітету Кагулу. «Одразу було створено Кризовий підрозділ, призначено відповідальних осіб, визначено волонтерів. Нам дуже потрібні волонтери, тому що підрозділ працює цілодобово, а це означає чергування в денні та нічні зміни. Є люди, які добровільно залишаються на ніч і надають підтримку людям, які рятуються втечею від війни. Людям потрібна інформація щодо варіантів проживання, документів, деталі щодо перетину кордону, транспорту та інших видів підтримки. Усі ці речі можуть здаватися звичайними, але за одну ніч усі звичайні речі стали дуже необхідними. Наше життя перетворилося на постійний рух. Щодня ми консультуємо, інформуємо та надаємо житло 200-250 особам. Деякі люди реєструються, отримують документи і продовжують свій шлях до інших країн».

Багато людей миттєво надають допомогу, мобілізуючись в Інтернеті, щоб запропонувати проживання, транспорт, одяг, їжу, медичні або перекладацькі послуги. Деякі біженці, які вирішили залишитися на більш тривалий термін, добровільно допомагають своїм співгромадянам.

«У нашій команді ми аналізуємо різні способи інтеграції біженців, у тому числі дітей», – говорить Романіуч. «Вже отримали від них деякі запити. І ставимо за мету вирішувати ситуацію у довгостроковій перспективі. Ми обговорили з різними культурними та освітніми центрами доступні можливості для залучення дітей-біженців до різних заходів. Центр творчості, танцювальні колективи, музична школа «Марія Чеботарі», школи образотворчих мистецтв та багатьох інших центрів виявили зацікавленість і виступили з пропозиціями та ідеями на довгострокову перспективу».

Стела Воде працює в кагульській мерії та є волонтером кризового підрозділу з першої хвилі біженців: «Я з кризовим підрозділом з самого початку. Ми працюємо тут цілодобово, але я не відчуваю втоми. Тут я живу емоційними моментами, зустрічаю людей з неймовірними життєвими історіями. Багато біженців потрапляють сюди з великим болем; деякі з них промоклі, без будь-якого одягу, і найважче бачити маленьких дітей, у яких нічого не має. Тут, у кризовому підрозділі, ми намагаємося забезпечити цих людей усім чим можемо, в будь-який час, вдень чи вночі».

Вона пояснює, що багато місцевих організацій також надають житло або гарячі страви. Вони працюють з мерією або проводять окремі заходи з підтримки біженців.

«У Кагулі безпрецедентна мобілізація місцевих організацій», – говорить Воде. «Вони готують сотні страв щодня. Збирають засоби гігієни, продуктові набори для дітей (віком від 0 до 18 років), ковдри та дитячий одяг».

Значна частина біженців прибуває до Молдови, перетинаючи крайній південний прикордонний пункт Джурджулешті-Рені. Щодня в країну в'їжджає близько 10 000 осіб. Прикордонна поліція веде біженців до імпровізованого намету, де пропонує чай або каву. Звідси більшість з них, жінки з дітьми, йдуть близько двох кілометрів пішки до сусідньої митниці Галаці, кордону з Румунією. Волонтери організовують там транспорт, особливо для жінок з маленькими дітьми.

Ірина викладала у Вальдорфській школі в Одесі, перш ніж була змушена втекти. Вона замерзла, але її важко переконати зробити перерву. Вона переживає, щоб дістатися до теплого і безпечного місця до настання ночі.

«Подивимося, де ми опинимося», – каже Ірина. «Ми могли б поїхати до Франції або Швейцарії. Там є спільнота вчителів, які запросили нас. Ще не вирішили, куди поїдемо. Важливо те, що ми дійшли до Галацької митниці».

Серед тих, хто знаходився у багатокілометровій черзі, щоб поїхати з України до Молдови, була 40-річна Галина, яка рятувалася з міста Ізмаїла, розташованого в 192 км на південний захід від Одеси.

«Я розгублена. Всі біжать. Це рішення було так важко прийняти. Але у мене не було вибору. Я повинна дбати про своїх хлопчиків. Мій чоловік залишився воювати. Я вирішила їхати зі сльозами на очах. Все, чого я хочу, щоб війна закінчилася і щоб ми повернулися додому. Все життя в Ізмаїлі. Мій дім, моя сім'я – все там. Останнім часом повітряні тривоги лунають все частіше, а потім я чую всілякі звуки з моря, я не могла залишатися спокійною. Ми боїмося за своє життя. Бачимо, що відбувається в Києві, Миколаєві чи Харкові», – розповідає Галина.

Вона не знає, де опиниться, але хотіла б дістатися до прикордонного пункту Галац. Вона вирішить, коли опиниться у Румунії.

Наплив біженців збільшується, багато хто прибуває з друзями, родичами або домашніми тваринами. 33-річна Альона втекла з Одеси з трьома дітьми.

«В Одесі щодня лунають вибухи. Ми сиділи у підвалі кілька днів, але більше не могли цього терпіти. Мій чоловік вирішив залишитися і воювати за наш дім. Бачите, що відбувається?» –  о запитує Альона. «Життя вже не має значення. Воно нічого не варте. Розстрілюють як військових, так і цивільних громадян. Гинуть невинні матері та діти. Це жахливо і страшно. У мене так багато друзів у Харкові, але вони не можуть виїхати, навіть якщо захочуть. Вибратися неможливо. І не через відсутність зеленого коридору, а тому, що їх бомблять увесь час, тому виїжджати дуже небезпечно».

Альона також не має чіткого пункту призначення: «Я сподіваюся, що поїду до Болгарії. У мене там тітка. За цей час ми трохи переписувалися, але нічого не зрозуміло. Важливо, щоб я туди потрапила. Я розмовляю болгарською, і навіть якщо моя тітка не допоможе мені, сподіваюся, що знайду там роботу».

У Молдові структура ООН Жінки працює з партнерами над тим, щоб мати актуальні дані та аналіз ґендерної динаміки ситуації. Структура ООН Жінки разом з партнерами проводить ґендерну оцінку, щоб оцінити ситуацію та потреби жінок-біженок з України. ООН Жінки також підтримує жіночі громадські організації, які  надають базові послуги жінкам і дівчатам з числа біженців. Завдяки проєкту, що фінансується ЄС, спрямованому на просування ґендерної рівності в регіонах Кагул та Унгені, у партнерстві з ЮНІСЕФ, ООН Жінки забезпечує основні потреби жінок та дітей-біженців.