Ромська сім’я з України описує страх, який змусив їх втекти

Дата:

Ukrainian roma family main photo
Альбіна (у центрі), її двоюрідна сестра (зліва), її мати Ангела (справа) та Арміна (на колінах Ангели) сидять в одній із двох кімнат будинку, який здає в оренду сім’я Букурів із циганської громади в Дрокії (Молдова). Фото: Максим Фоссат / ООН Жінки

У результаті військового вторгнення Російської Федерації в Україну близько 2 млн людей зазнали внутрішнього переміщення в межах країни, а вже понад 3 млн біженців перетнули міжнародні кордони України. Станом на 13 березня у Молдові були 106 994 біженця з України, більшість із них становили жінки та діти. Те саме можна сказати і про велику ромську сім’ю з 12 людей, яка була змушена втекти зі своєї домівки у селі Арбузівка (Миколаївська область) з метою отримання захисту та допомоги у Республіці Молдова.

Дафіна, Альбіна та Ангела у супроводі своїх дітей та близьких родичів їхали 10 годин у звичайному автомобілі, розрахованому на 5 людей. Альбіні довелося їхати у багажнику з двома з чотирьох своїх дітей.

«Я навіть не знаю, як нам вдалося вибратися звідти; це просто жах», - каже Дафіна, яка приїхала до Молдови зі своїми 17-річним сином та 12-річною донькою. «23 лютого ми святкували День народження наших двійнят, Рустама та Арсена. Ми засинали, коли ще був мир, а 24 лютого о шостій ранку мені подзвонила сестра, щоб сказати, що розпочалася війна. Я, у свою чергу, почала обдзвонювати інших родичів. Ми почали збиратися, думаючи, що ж нам робити. Моєму брату з Києва не вдалося приїхати до нас. Мости було зруйновано», – каже Альбіна.

Протягом 8 днів вона зі своїми дітьми спала у підвалі, і діти захворіли.

Albina shows 4 backpacks, which are all what they could take them when fleeing from Mikolayev. Inside, only medicines and their documents. Drochia, Moldova. Photo: UN Women
Альбіна показує 4 рюкзаки – все, що вони могли забрати із собою, тікаючи з Миколаєва. Всередині лише ліки та їхні документи. Дрокія (Молдова). Фото: Максим Фоссат / ООН Жінки

«Ми витратили на роздуми три дні, поки приймали рішення покинути домівку. Ми дуже боялися того, що нас може чекати на нашому шляху. Аж раптом ми почули інтенсивні гарматні та ракетні обстріли. Ми прокинулися о п’ятій ранку, хоча я не могла сказати, що ми взагалі могли спати. Ми ледь подрімали годину і почули повідомлення про те, що на нас скоро нападуть. Діти тремтіли; вони тримали нас за ноги; вони не хотіли відпускати нас. Сходи біля дверей здригалися від вибухів. Ми зрозуміли, що нам доведеться покинути домівку; у нас не було іншого вибору. Ми нічого не брали із собою, оскільки нам треба було помістити багато людей у машину. Я так і поїхала у капцях», – каже Альбіна.

Ангела додає: «Ми прийняли рішення покинути домівку тоді, коли діти гралися на подвір’ї, а над їхніми головами пролетіла ракета, яка розбила вікна нашого будинку. Перелякавшись, діти лягли на землю».

ukrainian roma family large photo
Ангела обіймає Арсена, свого онука, коли він грається на подвір’ї будинку у Дрокії (Молдова), який став притулком для сім’ї. Фото: Максим Фоссат, ООН Жінки

Навіть до війни відсутність документів, які посвідчують особу, не дозволяла ромським жінкам здійснювати свої соціальні та економічні права. У багатьох немає паспортів або коштів для подорожей. Хоча Дафіні, Альбіні та Ангелі вдалося покинути країну разом зі своєю великою сім’єю, вони зіткнулися з багатьма проблемами на своєму шляху.

Дафіна каже, що їм довелося тричі змінювати свій маршрут, оскільки дорога, якою їм треба було їхати, виявилася замінованою. Уздовж дороги, за її словами, вони бачили палаючий військовий автомобіль та багато мертвих людей, які лежали на самій дорозі.

«Ми намагалися закрити руками очі наших дітей, щоб вони не бачили все це жахіття», - каже Дафіна. «Ми не знаємо, що сталося з нашим будинком після того, як ми покинули його. Будинок наших сусідів було зруйновано. Ми залишили все, що у нас було. Ми забрали найцінніше: своїх дітей. Ми віддали всю нашу їжу нашим сусідам. Ми не хотіли, щоб вона просто опинилася у смітнику. Ми сумуємо за нашими домівками, над облаштуванням яких працювали все своє життя. Але ми раді, що залишилися в живих. Ми не вірили, що зможемо дістатися на машині до Молдови живими. Ми прощалися один з одним, оскільки знали, що у будь-який момент може трапитися що завгодно».

Daily life scenery. Members of Bucur family, who offered shelter to a Roma family of 10 from Ukraine, is enjoying the sun in their courtyard. Drochia, Moldova. Photo: UN Women
Сцена із повсякденного життя. Члени сім’ї Букурів, які запропонували притулок ромській сім’ї з 12 людей, насолоджуються сонячною погодою на своєму подвір’ї. Дрокія (Молдова). Фото: Максим Фоссат / ООН Жінки

Також Альбіна додає, що як тільки вони приїхали, діти почули шум ззовні та перелякалися. Вони почали шукати місце, де можна було б сховатися. У будинку проживає 22 людини, оскільки сім’я, яка надала їм притулок, складається з 10 членів.

«Ми у дуже скрутному становищі, у нас немає дров, ми не обігріваємо будинок десь два дні. Учора був єдиний день, коли ми зібрали все, що могли знайти для обігріву будинку та купання дітей. Усе, чого ми потребували, залишилося в Україні», – жаліється Альбіна.

Вони також потребують медикаментів. Донька Дафіни страждає від астми, а в Дафіни проблеми із серцем. В Ангели, матері Альбіни, рак крові, який спричиняє проблеми з легенями та диханням, і вона потребує нового інгалятора, оскільки медикаментів у її інгаляторі вистачає лише на 40 доз.

Серед ромських жінок спостерігається високий рівень безробіття і незадовільні можливості для працевлаштування, що є перепоною для їхньої повної соціальної інклюзії та інтеграції. Серед них також спостерігається високий рівень безграмотності та низький рівень освіти, що часто йде укупі з раннім шлюбом. Жінки з маргіналізованих груп, як-от: ромська громада, будуть і надалі страждати непропорційним способом від негативних наслідків війни.

Члени сім’ї кажуть, що вони не знають, що їм робити. Вони вдячні усім, хто надає їм притулок (дуже далеким родичам), але вони розуміють, що родичі не можуть залишити їх у себе назавжди. Жінки кажуть, що вони хотіли б знайти роботу і житло з метою мати можливість почати із чогось нове життя, але в селі немає можливостей для працевлаштування.

Проте більше за все, за їхніми словами, вони хочуть повернутися до своїх домівок та жити в мирі.