Внаслідок війни українські біженки переживають психологічну травму та біль розлуки

24 лютого Наталія, Ірина та Христина, три подруги з дітьми з Одеси, прокинулися від звуків повітряної тривоги й вибухів. Почався військовий напад Росії.

«Стрес, небезпека та затори на дорогах, особливо біля військових частин... Було жахливо бачити мішки з піском на блокпостах, танки. Навіть не пам’ятаю всю дорогу до Молдови, бо була дуже налякана», – розповідає 41-річна Христина, яка виїхала з України разом зі своїми 18 та 3,5-річними дочками. «Після перетину кордону волонтери допомогли нам з харчуванням та транспортом. Ми дуже вдячні жителям Молдови», – каже Христина.

На початку березня Наталі виповнилося 40 років, але святкувати не було часу. В Одесі вона працювала адміністратором у приватній клініці. Любила свою роботу і пацієнтів. «Усе було просто чудово. Тепер ми починаємо цінувати ці хвилини ще більше. Дуже важко залишити таке гарне і багате місто в Україні, відмовитися від усього. Я народилася і виросла в Одесі. Не розумію, чому моє місто зазнало нападу. Сумую за домом, чоловіком, мамою. Я просто хочу, щоб весь цей кошмар закінчився, щоб ми могли поїхати додому», – каже Наталія.

Після початку військового нападу 24-річна Ірина спускалась до підвалу сусідки, яке слугувало укриттям для її синів 4-х та 6 років. Їм доводилося бігти до укриття кожні 30 хвилин, коли чули повітряну тривогу.

«В Одесі відносно тихо, але все одно було важко. Ми чули вибухи, розмовляючи один з одним. Загортали дітей у ковдри і в паніці прямували до підвалу. У ніч на 27 лютого ми вирішили виїжджати після того, як в ЗМІ написали, що військові кораблі стоять біля берегів Одеси», – розповідає Ірина.

Вони вирішили залишити Україну заради безпеки своїх дітей. Їм було дуже важко пояснити, чому вони повинні спати в підвалі, і що стало причиною страшних вибухів, які вони чули вперше в житті.

Наталя поїхала з дочками, яким 17 і 4, роки. Її мати та чоловік залишилися. Щодня вона боїться за їхню безпеку. «Я хочу бути зі своїм чоловіком. Ми обійнялися, коли прощалися, і я не знаю, чи побачу його знову. Дуже важко», – каже Наталія.

В Одесі залишилася вся родина Ірини, включно з її братами. «Підтримую з ними зв’язок, спілкуємося щодня, але хвилююся, коли вони не відповідають, і боюся найгіршого», – каже Ірина.

В дорогу вони взяли дуже мало речей, лише найнеобхідніше. «У нас дуже мало одягу для дітей і для нас. Я приїхала у кросівках, а тут сніг», – розповідає Христина.

Кожен ранок починається з повідомлень близьким, щоб дізнатися, де вони і чи в безпеці. Ночі неспокійні, сон часто переривається, щоб перевірити новини.

«Це ненормально жити таким життям, ми мирні люди. Про війну я чула лише від бабусі й дідуся. Ми живемо у 21 столітті. Ми розвивалися, вчилися, а тепер просто тікаємо», – розповідає Наталія.

У Міжнародний жіночий день Наталія, Христина та Ірина бажають, щоб настав мир, щоб вони могли повернутися на батьківщину. Вони знають, що нічого не буде як раніше, але, незважаючи на труднощі, вони закликають усіх жінок, які постраждали від війни в Україні, бути сміливими та витривалими.

З початку військового нападу на Україну понад 1,5 мільйона людей, більшість із яких були жінки та діти, втекли до сусідніх країн. Республіка Молдова надала притулок понад 240 000 біженців, число яких збільшується з кожним днем.

Структура ООН Жінки разом з МОМ та місцевими партнерами проводять ґендерну оцінку гуманітарних потреб у Молдові. Мета якої – гарантувати, що ґендерні дані та докази, а також голоси жінок, враховуються та є частиною гуманітарної реакції, щоб повною мірою служити жінкам та дівчатам.