Тетяна Рубанка, демінерка: «Те, що здається «не жіночою справою», може виявитися вашою місією. Ми сильні. Ми можемо все!»

Фото: HALO Ukraine/Ірина Крикуненко

Тетяна Рубанка є демінеркою та керівницею групи розмінування в міжнародній організації The HALO Trust в Україні. Одного дня вона змінила підбори та сукню на берці, форму й детектор, і вже два роки присвячує себе гуманітарному розмінуванню.

Основною мотивацією Тетяни спробувати себе в новій справі було бажання очистити українську землю від мін та нерозірваних боєприпасів, аби військові та цивільні поверталися на безпечну територію: «Я вважаю, що це моя місія, і я рада, що можу робити свій внесок саме в такий спосіб».

Детальніше про те, яким був професійний шлях Тетяни, з чого складається її робочий день та що її надихає працювати далі, читайте у інтерв'ю з Тетяною.

 

Як розпочався ваш професійний шлях у цій сфері? Звідки ви дізналися про таку можливість?

До того, як я приєдналася до The HALO Trust, моє життя було зовсім іншим — я працювала у сфері продажу м’яких меблів. Знаєте, жила спокійним, звичайним життям, як багато хто з нас. Але з початком повномасштабного російського вторгнення все кардинально змінилося. Я зрозуміла, що хочу бути корисною своїй країні тут, у тилу, поки наші захисники тримають фронт. Про можливість працювати в HALO дізналася від знайомих.

Кажу жартома, що одного дня я змінила підбори й сукню на берці, форму й детектор, з яким тепер працюю. У HALO я з 2023 року і вже два роки присвячую себе справі гуманітарного розмінування.

Що вас мотивувало долучитися до розмінування?

Це точно не було спонтанне рішення. Я — дружина військового, і мене мотивувало бажання допомогти — очистити українську землю, щоб наші військові і цивільні, повертаючись додому, поверталися на безпечну територію, де немає загрози від мін чи снарядів. Я вважаю, що це моя місія, і я рада, що можу робити свій внесок саме в такий спосіб.

Як на ваш вибір відреагували рідні та оточення?

Реакція була дуже різною. Чесно кажучи, у багатьох ще живі стереотипи, на кшталт  "Це не жіноча справа", "У тебе двоє дітей", "Подумай, це ж небезпечно", "Навіщо тобі це?". Навіть зараз, коли я вже понад два роки працюю в цій сфері, деякі люди продовжують вважати, що це занадто ризиковано, й не розуміють мій вибір.

Але що стосується моїх близьких — тут все інакше. Мій чоловік — дуже мудра людина. Він завжди мене підтримує. Так, коли я вперше сказала, що йду в розмінування, він, звісно, хвилювався. Але прийняв мій вибір і морально був поруч зі мною на кожному етапі.

Ця професія навіть зблизила нас ще більше. Коли я проходила курс парамедика у розмінуванні, він якраз вивчав тактичну медицину на службі. І тепер, коли ми зустрічаємось, у нас завжди є про що поговорити, що обговорити. Як кажуть, біда об’єднує. Він виконує свій обов’язок там, я — свій тут. І ми розуміємо одне одного як ніколи раніше.

Батьки спочатку поставилися до мого вибору з тривогою — особливо мама. Як будь-яка мати, вона дуже переживає за мене. І тут — не просто складна робота, а ще й погодні умови, небезпека. Та після того, як я розповіла, як проходить навчання, як працівники дотримуються стандартів безпеки, як ми працюємо в буферних зонах — вона трохи заспокоїлася і змогла прийняти мій вибір. Зараз вона мене підтримує.

Ваші діти цікавляться вашою роботою?

У мене двоє дітей: хлопчик і дівчинка, 10 і 12 років. Вони знають, ким працює їхня мама, хвилюються, але водночас дуже цікавляться. Щодня питають: «Мамо, як справи? Що ти сьогодні знайшла?»

Коли я проходила навчання, ми навіть разом вивчали міни. У мене були роздруківки з видами мін, то вони мені їх показували, а я мала назвати, де яка. Перевіряли мене, як справжні викладачі! І в результаті вони самі вже знають, яка міна як виглядає, і що робити, якщо щось побачать підозріле: зупинитися, не підпускати нікого й одразу викликати ДСНС або поліцію. І в жодному разі нічого не чіпати.

Скільки часу тривало навчання, і наскільки підготовленою ви почувалися до реальної роботи «в полях»?

Навчання тривало понад місяць. Спочатку були теоретичні заняття: нам розповідали про види загроз, методи розмінування, як працюють детектори. Потім – практичні тренування на спеціальних навчальних полях, де ми вже працювали з обладнанням.

Після цього були письмові іспити та практичний залік. Відбір досить серйозний, потрібно все добре знати, щоб отримати допуск до роботи.

Тож, я відчувала себе добре підготовленою – настільки, що після навчання вже хотіла скоріше вийти на реальні мінні поля та відчути все це на практиці.

Чи потрібні були якісь специфічні навички або знання для того, щоб взагалі почати навчання?

Ні, спеціальних знань не вимагалося. До цього я працювала менеджеркою з продажу м’яких меблів — і це не завадило мені змінити професію.

У цій сфері головне — бажання. Людина з будь-яким досвідом може спробувати себе в розмінуванні, і в неї все вийде. Потрібна тільки мотивація та готовність вчитися.

Чи пам’ятаєте свій перший випадок розмінування, коли ви виявили та знешкодили вибухонебезпечний предмет?

Перші дні в роботі були дуже напружені — я хвилювалася, в середині все тремтіло. Це така суміш страху й адреналіну, коли одночасно страшно і цікаво. Ми багато вчилися, і дуже хотілося вже побачити, як це працює на практиці.

З одного боку — страх, а з іншого — відчуття, що я роблю щось дійсно важливе. Усвідомлення, що моя праця — це реальний внесок у безпеку, дуже надихало.

Після тижня вахти приходить усвідомлення з чим саме маєш справу. Страх нікуди не зникає повністю — і це добре, бо саме він допомагає бути обережною та не робити помилок. Але з часом ти стаєш впевненішою.

З якими стереотипами ви стикалися як жінка в цій професії?

До професії ставляться як до «нежіночої» — мовляв, це небезпечно, важко, фізично складно. Але особисто я в HALO з цим не стикаюсь. У нас дуже багато жінок у команді, і немає упередженого ставлення: тут всі рівні — головне, як ти виконуєш свою роботу.

Крім того, організація відповідально ставиться до політики гендерної рівності: ми регулярно проходимо тренінги, обговорюємо ці теми. Це підтримує й мотивує. Жінок поважають, і вони успішно реалізують себе в різних ролях: демінерки, парамедикині, операторки техніки, керівниці груп.

Розпочавши як демінерка, ви зросли в цій сфері. Яким був ваш професійний шлях в розмінуванні?

Після того, як певний час пропрацювала демінеркою, я пройшла навчання на парамедикиню.  Далі мене направили на курси керівників, і я стала керівницею групи ручного розмінування.

Минулого літа я пройшла курси керівників вже механічного розмінування, склала іспити й зараз можу керувати групами як ручного, так і механічного розмінування.

Наразі я — керівниця групи з 9 осіб, в якій є єдина жінка, але загалом у HALO Ukraine близько 30% штату — жінки. І не тільки серед демінерок — вони займають керівні позиції, працюють на складній техніці тощо.

Я вірю, що жінок  має бути більше у цій сфері. Українки — надзвичайно сильні духом. Ми можемо все!

Фото: HALO Ukraine/Ірина Крикуненко

Як виглядає ваш робочий день? Які у вас щоденні обов’язки, умови роботи?

У нас вахтовий метод роботи: 10 днів працюємо, потім 4 дні вихідних. Робочий день починається о 8:30 вже безпосередньо на полі і триває до 15:40, з обідньою перервою.

Зараз я працюю неподалік від дому, тому маю можливість повертатись щовечора. Але якщо ми працюємо на віддалених локаціях, то протягом 10 днів живемо в будинках, які винаймає для нас організація. Для мене це зручний графік, бо вихідні випадають і на будні — можна вирішити побутові справи, сходити до лікаря, оформити документи тощо.

Кожного робочого ранку я зустрічаю команду на складі, завантажуємо обладнання, їдемо на ділянку. Там відбувається розгортання групи — я розставляю команду відповідно до методів і стандартів безпеки. Контролюю дотримання безпечної дистанції між демінерами, пунктами контролю, розподіляю задачі.  

Обов’язково проводжу інструктаж з техніки безпеки. Наприкінці дня займаюся документацією: заповнюю звіти як у паперовому вигляді, так і в електронній системі — у спеціальному додатку на телефоні. Також я відповідаю за заповнення мапи територій, де працює наша команда.

Ваша професія може здаватися стороннім людям надзвичайно небезпечною. Як вам  вдалося побороти страхи?

Звісно, страх був, особливо на початку. Пам’ятаю, як уперше вийшла на мінне поле після навчання — це було хвилююче. А коли знаходиш перший вибухонебезпечний предмет, то відчуваєш мікс емоцій: і страх, і адреналін, і велику відповідальність. Але разом із цим приходить усвідомлення: ось ця маленька міна могла завдати серйозної шкоди, а я її знайшла — отже, врятувала чиєсь життя.

Це дуже мотивує. Ти розумієш, що твоя робота — не просто професія, це щось значно більше.

А щодо безпеки — в HALO до цього підходять максимально відповідально: є чіткі інструкції, стандарти операційної діяльності, безпечні зони, буферні відстані. Якщо дотримуватись всіх правил, ризики зводяться до нуля. Все продумано так, щоб захистити кожного члена команди.

Яким є ваше екіпірування? Чи є форма та засоби захисту зручними, особливо для жінок?

Наше екіпірування включає все необхідне для безпеки. Наприклад, ми використовуємо візор — це спеціальний захисний щит, який закриває обличчя та шию.

Також ми носимо легкий бронежилет — він закриває тільки передню частину тулуба, тому не обмежує рухів. Він м’який і комфортний, що дуже важливо, особливо для жінок. Раніше ці бронежилети були жорсткіші, менш зручні, але тепер усе набагато краще продумано. Якщо ж робота проходить у зонах з підвищеним ризиком, наприклад, у 30-кілометровій зоні від лінії фронту, ми використовуємо важку броню. Вона також адаптована для жінок — є варіанти з урахуванням жіночої анатомії, виточки, більш приталений крій.

Форма дуже якісна й зручна. Для жінок вона зроблена з урахуванням особливостей фігури — бра, зручні штани, м’яка тканина, приглушені кольори. Усе підібрано так, щоб почуватися комфортно в будь-яких умовах. Це важливо, коли ти проводиш увесь день у полі.

Що вас надихає?

Мене надихає сама природа, навіть у роботі. Так, ми працюємо на мінних полях — це може лякати, часто це - місце чиєїсь трагедії. Але одночасно — це наша українська земля, яка, попри все, залишається красивою. Сонце, поле, листя, грибочки, квіти — іноді ловиш себе на тому, що попри загрози навколо, є миті справжньої тиші й краси.

Коли маю трохи часу, я малюю картини маслом. Це моя терапія, моя віддушина. Малювання дає мені сили, допомагає перезавантажитися і з новими силами повертатися до важливої роботи.

Що б ви сказали жінкам та дівчатам, які хочуть долучитися до розмінування, але сумніваються чи вважають, що це «не жіноча справа»?

Я хочу сказати всім жінкам: вірте в себе! Не бійтеся пробувати щось нове. Навіть якщо спочатку здається, що це не для вас, — іноді саме такі виклики відкривають справжній сенс життя. Те, що здається «не жіночою справою», може виявитися вашою місією. Ми сильні. Ми можемо все.

Фото: з особистого архіву Тетяни