Дар’я Зименко: Для мене проміжні репарації – це передусім про відновлення довіри

Фото: Зборовська Олександра

Упродовж останніх років ООН Жінки активно підтримує спільні зусилля українського уряду, громадянського суспільства та міжнародних партнерів у протидії сексуальному насильству, пов’язаному з конфліктом, зокрема в контексті повномасштабної війни Росії проти України, в тому числі через активне долучення до розробки Закону України «Про правовий і соціальний захист осіб, постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного із збройною агресією Російської Федерації проти України, та надання їм невідкладних проміжних репарацій» був прийнятий у 2024 році та вступить в силу в червні 2025 року.

Постраждалі почали отримувати перші невідкладні проміжні репарації в межах пілотного проєкту Глобального фонду допомоги постраждалим від сексуального насильства під час конфлікту. Про досвід отримання репарацій ми поговорили з Дарією Зименко. 

Дар’я Зименко в своїй діяльності поєднує мистецтво та активізм. У своїх творчих проєктах Дар’я досліджує особисті та суспільно значущі теми, зокрема тему сексуального насильства та його наслідків. 

Вона також є членкинею громадської організації «SEMA Україна», яка об’єднує жінок, які  пережили сексуальне насильство в полоні або під час окупації, спікеркою, бере участь у конференціях та адвокаційних заходах. 

Ви мали доступ до проміжних репарацій у межах пілотного проєкту Глобального фонду для постраждалих від секcуального насильства під час конфлікту. Як ви дізналися про цей проєкт? 

Я дізналася про нього від громадської організації «SEMA Україна», зокрема від Ірини Довгань та Людмили Гусейнової. 

Оскільки це пілотний проєкт, наша організація брала активну участь у його розробці та обговоренні ключових питань: які саме потреби мають постраждалі, які суми необхідні та які джерела фінансування можуть бути задіяні. Звісно, зараз ми не можемо впливати на джерела фінансування, але це також було важливою темою для обговорення. 

Яким був процес особисто для вас? 

Мій особистий досвід участі в цьому процесі був досить комфортним і зрозумілим. Процедура не була надто складною: потрібно було заповнити заявку, і також відбулося консультаційне анкетування, яке проводила психологиня. 

Важливо, що підхід був максимально чутливим – не було тиску чи непотрібних деталей, я мала можливість надавати тільки ту інформацію, яку вважала за необхідне. Запитання були сформульовані так, щоб допомогти зрозуміти ситуацію постраждалих, але при цьому не викликали дискомфорту чи відчуття тиску. 

Загалом я вважаю, що в моєму випадку процес був достатньо уважним і етичним, а психологічна підтримка зі сторони психологині була професійною та тактовною. 

Що допомогло вам наважитися і розпочати цей процес? 

З 2023 року я почала відкрито говорити про свій досвід – на конференціях та в інтерв’ю. Це, безумовно, завжди непросто, особливо, коли говориш про це вперше. 

Втім, публічність у таких темах – радше виняток, ніж правило. Багатьом жінкам надзвичайно складно наважитися на це, і я вважаю, що жодна жінка не має відчувати обов’язок говорити, якщо не готова. 

Щодо мене, то публічна діяльність стала своєрідною формою психотерапії. Мені легше висловлюватися, ніж тримати це в собі. Хоча така відкритість має свої побічні ефекти, вона також допомогла мені впоратися з пережитим. Але це лише мій досвід. У кожної людини свій шлях.  

Яку роль відігравала «SEMA Україна» в старті проєкту щодо проміжних репарацій? 

Ірина Довгань, засновниця організації, стала рушійною силою цього процесу. Коли вона започаткувала об'єднання у 2019 році, вона, можливо, навіть не уявляла, наскільки масштабним буде його вплив – як на суспільство, так і на розвиток підтримки для постраждалих. 

Її зусилля у комунікації з міжнародними організаціями, правовими структурами та громадянським суспільством зробили тему сексуального насильства під час війни видимою та допомогли зняти з неї табуйованість. Завдяки її наполегливій роботі були створені механізми підтримки для постраждалих, зокрема – можливість отримання проміжних репарацій. 

Для мене особисто ця організація має величезне значення. Саме завдяки їй я маю підтримку та можливість спілкуватися з іншими жінками, які пережили подібний досвід. Це стало для мене своєрідним фундаментом, що дає сили продовжувати свою діяльність, виступати публічно та боротися за права постраждалих. 

Фото: ООН Жінки/Ксенія Невенченко

Маючи досвід отримання проміжних репарацій, як ви вважаєте, якими мають бути ефективні репарації для постраждалих? Які питання вони повинні охоплювати, що варто враховувати для досягнення максимального ефекту?  

Це глибока, багатокомпонентна проблема, що потребує всебічного підходу. 

На мою думку, відшкодування має надходити саме від Росії, оскільки вона несе відповідальність за завдану шкоду та збитки. Це стосується як фізичних і матеріальних втрат, так і психологічних наслідків. Проте ми розуміємо, що наразі це або неможливо, або надзвичайно складно реалізувати. Саме тому існує механізм проміжних репарацій, коли міжнародні фінансові структури допомагають у процесі компенсації. 

Важливим аспектом є те, що репарації — це не просто благодійна допомога від громадських організацій чи донорів. Це має бути юридично визнане відшкодування шкоди від держави-злочинниці. 

Щодо форми та обсягу компенсацій, це складне питання. Неможливо оцінити людські втрати чи психологічні наслідки певною сумою. У випадку сексуального насильства, пов'язаного з конфліктом постраждалі потребують довготривалої підтримки, включно з психологічною допомогою – наприклад, покриття витрат на терапію, адже травма може мати пожиттєві наслідки. Також потрібно враховувати необхідність підтримки для родин постраждалих  – адже наслідки травми відчувають і близькі: партнер, діти, сім’я. 

Постраждалі потребують правничої та медичної допомоги – включаючи доступ до правової підтримки та необхідного лікування. 

Ще один компонент - компенсація матеріальних втрат, бо багато постраждалих втратили житло, майно або засоби до існування через російську війну. 

Отже, репарації мають бути комплексними, охоплювати не лише фінансову складову, а й доступ до медичних, правничих та психологічних послуг. Ідеальним варіантом було б розроблення чіткої системи, яка враховувала б усі ці аспекти. 

Якщо говорити саме про проміжні репарації, то у мене не було якихось конкретних вимог – радше вдячність за те, що цей механізм взагалі існує. Це дає відчуття підтримки, віру в те, що постраждалі не залишені наодинці зі своєю травмою, що про них дбають. 

Для мене це не стільки питання матеріальної компенсації, скільки питання довіри до суспільства. Коли існують подібні ініціативи, це створює відчуття сатисфакції та справедливості, навіть якщо вона ще не є повною. Це важливий сигнал, що постраждалі важливі, що їхній досвід визнаний, і що є люди та організації, які готові допомагати. 

В контексті тривалої війни і тих злочинів, які чинить Росія, наскільки важливим є закон про репарації та що ви очікуєте від його впровадження? 

Для мене проміжні репарації – це передусім про відновлення довіри. Я дуже добре розумію те, про що говорить Ірина Довгань – вона довго виборювала право на фінансову підтримку для України, і багато хто не вірив, що це взагалі можливо.   

На початку було багато недовіри, відчуття покинутості, думок, що ми нікому не потрібні. Багато хто не вірив, що якась реальна підтримка може існувати. Але коли я та інші жінки отримали ці виплати, це певною мірою стало несподіванкою для мене – ніби мені повернуло віру, що нас бачать і чують.   

Звісно, сам процес був складним, але цей досвід дав відчуття видимості та підтримки. І саме це, на мою думку, є найважливішим. Фінансова допомога, безперечно, потрібна всім, але для мене перш за все важливе відчуття довіри – розуміння, що ми не одні, що є люди та організації, які дійсно готові допомагати.   

Чи, на вашу думку, є в суспільстві достатній рівень розуміння проблеми сексуального насильства, зокрема під час війни? Що, на вашу думку, варто змінити, щоб суспільний діалог на цю тему став ефективнішим? 

У своєму оточенні я відчуваю велику підтримку. Коли я вперше почала відкрито говорити про свій досвід, то була приємно здивована, наскільки багато людей мене підтримали. Я очікувала різних реакцій, адже ця тема залишається дуже чутливою і табуйованою. 

З того, що я бачу і чую в розмовах, загальний рівень розуміння цієї проблеми доволі високий. Але, звісно, ситуація різна залежно від середовища. 

Наприклад, у великих містах, зокрема в Києві, де я живу, ця тема сприймається дещо інакше – є більше відкритості та розуміння. А ось у малих громадах чи селах, як показує досвід спілкування з жінками, ситуація складніша. Там панує своєрідна ментальність «всі про всіх знають», і це створює додатковий тиск на постраждалих. Часто вони стикаються з осудом чи звинуваченнями на кшталт «сама винна», «навіщо туди пішла». 

Тому, хоча загальний рівень обізнаності та підтримки зростає, важливо продовжувати працювати з суспільством, особливо в малих громадах, де тема сексуального насильства під час війни залишається дуже стигматизованою. 

Ви поєднуєте свою діяльність у «SEMA Україна» з мистецькими практиками. Як мистецьке вираження допомагає вам опрацьовувати пережите та долати наслідки того, що сталося?  

Мистецькі проєкти та творчість загалом дуже допомагають мені в процесі осмислення пережитого. Це спосіб самовираження та рефлексії, який дозволяє мені глибше усвідомити те, що сталося. Звісно, важливу роль відіграє також робота з психологами, спілкування з друзями та близькими, але саме мистецтво дає мені змогу аналізувати та опрацьовувати свої переживання на більш глибокому рівні.   

Окрім того, через мистецтво я можу говорити з ширшою аудиторією. Це своєрідна міжнародна мова, яка допомагає донести емоції, досвід і проблеми, з якими стикається Україна.   

Щодо теми сексуального насильства, то мистецтво дає можливість візуально, образно і символічно розповісти про свої переживання та привернути увагу до цієї проблеми. Це спосіб говорити з суспільством, не тільки словами, а й через візуальні, емоційні та концептуальні образи.   

ООН Жінки прагнуть сприяти процесам репарацій через різні ініціативи, зокрема через «Випадкові події». Чи могли б ви поділитися своїм досвідом участі в цій ініціативі? 

Ініціатива «Випадкові події» стала для мене дуже важливим досвідом. Її ідея – підтримка та видимість жінок у мистецтві й науці – є надзвичайно актуальною. 

Особисто для мене участь в ініціативі була цікавою та глибокою, адже я мала змогу познайомитися з багатьма видатними жінками – мисткинями, науковицями – і розділити з ними цю спільну взаємодію. 

Це був не лише творчий процес, а й важлива комунікація, обмін досвідом та натхненням. Вважаю, що результат цього проєкту вийшов справді цінним та значущим. 

Фото: Зборовська Олександра

Матеріал підготовлено в межах міжагенційного проєкту ООН «Об’єднані дії для посилення спроможностей постраждалих від СНПК» за підтримки Мережі «Дії ООН проти сексуального насильства під час конфлікту», що реалізується UNFPA, Фондом ООН у галузі народонаселення, Управлінням ООН з наркотиків і злочинності, Програмою розвитку ООН, Всесвітньою організацією охорони здоров’я, Структурою ООН Жінки та Міжнародною організацією з міграції у співпраці з Урядовою Уповноваженою з питань гендерної політики (бенефіціар міжнародної технічної допомоги) та Офісом Віце-прем’єрміністерки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції