За словами Аліси Шрамко: “Війна спонукає людей ставати самими собою”.

Аліса Шрамко “Доля” - санінструкторка Фастівського добровольчого формування територіальної громади, що на Київщині, субінструкторка в Добровольчому медичному батальйоні “Госпітальєри” та членкиня Руху Veteranka. За цивільною професією соціальний педагог. Працює в музеї старшим співробітником відділу нематеріальної культурної спадщини. А ще – вона мама двох дітей.

В армії я опинилась абсолютно випадково. У 2018 році я шукала, де пройти курси з першої домедичної допомоги і мені підказали звернутися до “Госпітальєрів”. Я навіть не надто усвідомлювала, що це військова організація. Але після навчання пройшла співбесіду і вперше поїхала на ротацію. Вперше їхати було дуже страшно. Це була Авдіївка Донецької області, 2019 рік. І вже одразу мені довелося частково застосовувати свої вміння.

Найбільша підтримка - це Госпітальєрська родина. Серед цих людей є відчуття дому, відчуття, що ти потрібна, що на тебе не байдуже іншим. Цього в мене, на жаль, не було у справжній сім’ї. Коли я повідомила про свій вибір, не всі рідні прийняли його.

Найскладніше на фронті -  звикнути до того, яка війна. У перший день як приїхала, була переляканою, гуглила те, чого не знала, перечитувала все, що знала.

Коли я йшла на посаду санінструктора, моїй доньці було чотири роки. Розуміла, що дуже багато часу на передовій проводити не зможу. Ставила собі завдання - стати інструктором з домедичної допомоги. Так я могла бути корисною і в цій сфері, і приділяти час дитині. На сьогодні я є інструктором нашого навчального центру. Навчаю нових парамедиків і бійців.

Щодо питань гендерної рівності, то у нас і командир батальону жінка, і близько половини особового складу - жінки. Тому таких питань не виникає. Але коли на початку повномасштабної війни я підписала контракт з місцевим добровольчим формуванням, там виникали нюанси. Деякі чоловіки вважають, мовляв, “чого мене жінка може навчити, як інструктор”. А ще вагітна жінка декому виглядає досить кумедно і від неї не хочеться переймати досвід чи слухати її. Доводилося маскувати другу вагітність – одягати об’ємний одяг, підсумок, робити дещо пихатий вигляд і в такому амплуа проводити заняття.

Війна - це каталізатор, який  проявляє справжні гарні та погані якості людини. Війна допомагає підтримувати тісніші контакти з тими, хто того дійсно вартий, хто близький. І так само швидше розриває контакти з рідними по крові, але чужими по духу. Війна спонукає всіх нас ставати самими собою.

Ставлення до жінок в армії, якщо порівнювати з 2014 роком, безумовно змінюється. Жінок служить все більше, вони займають бойові посади, а не лише кухарки і медички. З кожним роком ця ситуація вирівнюється і покращується. У нашому підрозділі ми всі почуваємося як одна сім’я. Проте, в інших підрозділах жінкам дійсно часто доводиться показувати, що вони фахівці і мають право бути серед чоловіків-воїнів. Потрібно доводити, що тобі можна довіряти життя підлеглих та побратимів.

Хотілося б завершити нашу перемогу повним знищенням ворога, але, на жаль, наразі не уявляю, коли це станеться. Суспільство в переможній Україні хочеться бачити свідомішим. На жаль, сьогодні люди не дуже розуміють, що відбувається і, що від них залежить. Так, великими жертвами, але ми крокуємо до того, щоб люди почали все розуміти. У мене двоє дітей, я у війську, щоб зберегти для них країну. Чи житимуть вони краще в майбутньому? Можливо і їм доведеться попрацювати. Але наразі є необхідність зберегти для них незалежну Україну. А поза армією я живу популяризацією української культури".

Публікація вийшла в межах проекту ООН Жінки «Трансформаційні підходи для досягнення ґендерної рівності в Україні» за підтримки Офісу Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України та фінансування Уряду Швеції.