За словами Діани Андруник: «Я відчуваю потребу бути постійно готовою до всього».

Діана – соціальна фотографка та фотожурналістка, яка 11 років працює у жанрі художньої та рекламної фотографії . З рухом VETERANKA знайома з 2021 року, разом з військовослужбовицями зробила декілька проектів, один з них - “Жінка-воїн насамперед – Жінка”. На 5-му місяці повномасштабного вторгнення Діана вимушена була покинути Україну та переїхати у Великобританію задля безпеки родини. Але вона не покинула волонтерство та збирає великі донати за кордоном, розповідає іноземцям через фотографії правду про війну в Україні, її роботи висять в парламенті Англії. 

Для мене війна почалася у 2014, багато друзів дитинства пішли на війну і вже не повернулися. 24 лютого 2022 року [початок російського повномасштабного вторгнення] ми з мамою були дуже організованими і практично спокійними, при тому що бачили, як сусіди тікають просто у піжамах, сідаючи в авто. Вночі ми ночували у друзів, прямо біля Гостомеля і було дуже страшно. Ми не знали чи прокинемося. Мабуть тому я зараз так боюся кожної ночі лягати спати. Тяжко було також через відсутність транспорту, ми дуже довго не могли вивезти бабусю, яка отримала другий інсульт, бо весь той жах вона сама пережила сидячи у підвалі.

У Жіночому Ветеранському Руху я побачила, що таке сестринство. Допомогли нам з мамою медициною і речами, усім необхідним на перший час. Якби не волонтерство для Жіночого Ветеранського Руху, я б зійшла з глузду. Практично одразу ми з мамою допомагали територіальній обороні, потім волонтерили для літніх людей.

Ми виїхали на 5-й місяць вторгнення, основними причинами були безпека моєї родини та потреба у волонтерстві за кордоном, тому що гроші в українців почали закінчуватися. Десь після першого місяця перебування у Британії я постійно неконтрольовано плакала, були панічні атаки, і мій місцевий соцпрацівник відправив мене до британської психотерапевтки, вона й поставила діагноз – ПТСР. Причина – робота над одним з моїх фотопроектів у фронтовій частині.

У Великобританії я почала відправляти гроші з продажів своїх фоторобіт. Було дві виставки у центрі Лондона про військових з передової. Наприклад, 300 комплектів військової теплої форми закуплені завдяки проданим тут роботам. Коли була моя перша виставка у Лондоні, виручені кошти з неї – 300 тисяч гривень –  я віддала на медичний евакуатор для парамедикинь.

Також я займаюся волонтерством, пов’язаним зі створенням різних концептуальних проектів, які залучають іноземних глядачів до проблем в Україні: про екологію, недостатню медицину. Якщо я дізнаюся, що компанії тут хочуть жертвувати для України, то показую, куди це актуально робити.

За більше ніж рік повномасштабного вторгнення я стала дуже спокійна і виважена. Мене більше не турбують проблеми не першого порядку, які можуть почекати. Сім’я це найважливіше. Усе матеріальне – це попіл, на який можуть перетворитися твої речі за секунду ракетного удару. Я відчуваю потребу бути постійно готовою до всього.

Публікація вийшла в межах проекту ООН Жінки «Трансформаційні підходи для досягнення ґендерної рівності в Україні» за підтримки Офісу Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України та фінансування Уряду Швеції.