За словами Анастасії Перепилиці: «Я щаслива, що мій досвід став надбанням для інших»

44-річна Анастасія Перепилиця знає про переміщення з власного досвіду. У 2014 році вона мала стабільну роботу у фінансовій сфері та жила нормальним життям разом зі своїм чоловіком і двома дітьми в Донецьку Донецької області на сході України. Але коли російська армія вторглася до її рідного міста, вона була змушена тікати з родиною до Запоріжжя, міста, розташованого на берегах Дніпра на південному сході країни. Спочатку їй було важко знайти роботу за спеціальністю та інформацію чи психологічну підтримку, допоки вона не натрапила на проєкт «Мобілізація громади для розширення можливостей» структури ООН Жінки в Україні. Коли у 2022 році розпочалося повномастштабне російське вторгнення по всій території України, їй знову довелося виїхати – цього разу переїхавши до Нововолинська, що на заході України. Але цього разу Анастасія вже використовує свій досвід переміщення, щоб допомогти адаптуватися тим, хто опинився в цій ситуації.

Я стала переселенкою двічі. Обидва рази ми бігли від війни: перший раз у 2014 році, коли російські військові окупували мій рідний Донецьк, другий – після повноцінного вторгнення Росії до України в лютому 2022 року. У 2014 році ми з родиною переїхали до Запоріжжя. Незважаючи на труднощі, з якими стикалися всі внутрішньо переміщені особи (ВПО), Запоріжжя став для мене домом. З 2014 по 2015 рік місто прийняло 127 тис. офіційно зареєстрованих ВПО зі східних регіонів України. Сама будучи ВПО, я працювала волонтеркою у місцевих громадських організаціях та брала участь у місцевих ініціативах для підтримки найбільш уразливих груп внутрішньо переміщених осіб.

Пізніше я приєдналася до проєкту «Мобілізація громади для розширення прав і можливостей», який реалізує ООН Жінки у східній Україні, та згодом стала там регіональною координаторкою. Після російського наступу цього року страх за життя моїх дітей змусив мене знову поїхати – цього разу до міста Нововолинськ, що на заході України. З перших днів вторгнення громади західної України стали безпечною гаванню для ВПО з усієї країни. Але місцеві жителі та влада не мали такого досвіду, тому належних систем і механізмів не було. Я знала, що потрібно робити крок за кроком, тож пішла до місцевої ради й зголосилася допомогти. У Нововолинську ми організували гуманітарний офіс. Коли кількість ВПО досягла 7 тисяч осіб, ми започаткували проєкти з психологічної допомоги, інформаційної підтримки та дитячих просторів. З квітня я зголосилася бути спеціальною радницею міського голови з питань внутрішньо переміщених осіб. Я хочу якомога більше допомогти. Я щаслива, що мій досвід – яким би важким і болісним він не був – став не тягарем, а опорою для інших людей, які цього потребують».