«Я хочу, щоб закінчилася війна»: історія Ольги, яка була змушена покидати свій дім двічі

Фото: ООН Жінки в Україні/Олександр Пітель 

Ольга Клюшанова знає, що таке починати все з нуля.  Вперше вона втратила дім у 2014 році, коли через війну була змушена покинути рідний Донецьк і переїхати до Костянтинівки.  

У 2022-му повномасштабне вторгнення Росії в Україну знову вирвало її з буденного життя. Разом із родиною Ольга переїхала до Дніпра, залишивши все, що здавалося непорушним.   Вона втратила багато, але не дозволила обставинам зламати себе. 

Як допомога від ООН Жінки в Україні та Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF) дала їй сили рухатись далі – читайте нижче.  

***** 

Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну 3,6 мільйона українців та українок є внутрішньо переміщеними. Серед них багато жінок та дітей, які змушені були покинути свої домівки і почати нове життя в умовах невизначеності. Ольга Клюшанова знає про труднощі переселення не з чуток.  

Спочатку у 2014 році через окупацію Донецька вона з родиною вимушено переїхала в Костянтинівку. Там Ольга народила сина й доньку, працювала в будинку культури керівником театрального гуртка, а також відкрила власну арт-студію, де навчала місцевих дітей творчості. 

«Доки жили у Костянтинівці, ми з чоловіком змінили багато квартир. І кожного разу я намагалася створити новий дім, нове життя. Це було дуже важко, особливо психологічно, як для жінки і матері», – каже Ольга. 

Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну життя жінки змінилось. 

Костянтинівка – невелике місто. За словами Ольги, будь-які обстріли населеного пункту лунали настільки гучно, що здавалося, ніби кожен снаряд падає поруч. У Ольги та чоловіка не було сумнівів, що треба тікати. 

Наприкінці березня 2022 року родина Ольги була вимушена їхати з дому. Виїзд з Костянтинівки, покинута власна квартира та розуміння, що треба залишити минуле життя позаду. Ці кроки були важкими, але необхідними. 

Як Дніпро став новим домом для Ольги та її родини 

Спочатку Ольга з родиною планували переїхати до Кременчука. Там завод, на якому чоловік міг би працювати, а саме місто здавалося більш спокійним і стабільним. Але врешті-решт вони зупинили свій вибір на Дніпрі, де на деякий час оселились у її рідної сестри. 

«У сестри також не було власного житла. Чоловік працював, а їхня молодша дитина має інвалідність. Залишатися у них на довгий час не було можливості — кожен мав свої турботи», — згадує Ольга. 

Вони приїхали до Дніпра з двома дітьми і двома величезними сумками. Ольга розуміла, що це не буде тимчасовий переїзд і що їм доведеться залишатися у Дніпрі на рік, а можливо й довше. 

«Коли ми переїхали сюди, стало трохи легше. Дніпро — велике місто, і я, як людина з Донецька, звикла до такого ритму. Мені потрібно чути навколишній шум — я боюся абсолютної тиші. Мені важливо, щоб звучав хоча б автомобіль на вулиці чи як сусіди між собою спілкуються», — розповідає Ольга. 

Ольга та її чоловік мусили шукати житло і забезпечувати родину. Жінка перші місяці займалась багатьма справами:  облаштовувала нову квартиру, збирала документи для старшої доньки, яка мала йти до першого класу. А чоловік вже за місяць після переїзду знайшов роботу.  

Минулого літа чоловіка мобілізували, а Ольга залишилася сама доглядати за дітьми.  

«Це накладає свій відбиток. Я стараюся триматися, але буває дуже важко поєднувати школу та піклуватися одній за маленькою дитиною», — говорить Ольга. 

Через необхідність постійно бути з дітьми вона не може працювати на повну ставку. І все ж, щоб не сидіти без діла, Ольга дізналася про можливість організовувати різні події для внутрішньо переміщених дітей у місцевій бібліотеці. Спочатку вона працювала там півроку безкоштовно, а потім рік – на півставки. 

Жінка додає: «Після того, як чоловіка забрали на війну, я пережила момент, коли життя ніби зупинилося. Я завжди спиралася на чоловіка. Прийняття рішень було на мені, але він завжди був моєю опорою. Тепер я змушена все вирішувати сама. І хоч я не можу сказати, що це не моє, — я лідерка за натурою, — але коли на тебе покладається занадто багато, будь-яка паличка рано чи пізно зламається». 

«Це було щось неймовірне»: допомога, яку отримала Ольга від ООН Жінки в Україні та WPHF 

Ольга завжди була людиною, яка легко знаходить контакт із людьми. Вона не соромилася питати, цікавитися та дізнаватися про можливості, які могли б покращити життя її родини.  

У перший рік після переїзду було важко. Грошей не вистачало, роботи було небагато, а діти потребували всього — від одягу до харчування. На щастя, у Дніпрі працювали гуманітарні організації, які підтримували внутрішньо переміщені родини. Завдяки ним Ольга отримувала найнеобхідніше: продукти, одяг, домашні консервації. 

Про ООН Жінки в Україні і можливість отримати допомогу через Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF) вона дізналася випадково — від знайомої.  

«Минулого року мені сказали, що є можливість подати заявку на допомогу через благодійний фонд 'Помагаєм'. Я заповнила анкету й чекала», — згадує Ольга.  

Минуло кілька місяців, перш ніж їй зателефонували  із благодійного фонду “Помагаєм”, що є партнером ООН Жінки в Україні та WPHF. Їй повідомили радісну новину: заявку схвалили. 

Коли вона отримала допомогу, це був справжній подарунок. Хлібопічка, мультиварка й тепла ковдра стали не просто речами — вони полегшили щоденні турботи.  

«Зараз ми живемо в уже третій квартирі відтоді, як приїхали до Дніпра. Квартира хороша, але тут стара плита: одна конфорка не працює, духовка зламана. Але тепер я можу готувати в мультиварці, а для дітей печу кекси в хлібопічці», — розповідає Ольга. 

Окрім побутової допомоги, завдяки підтримці ООН Жінки в Україні та WPHF, вона змогла разом із дітьми відвідати кілька екскурсій.  

«Ми побували на равликовій фермі, на кінному заводі. Це було щось неймовірне. Не просто зміна обстановки, а справжнє зцілення. Я сиділа в автобусі, дивилася у вікно й відчувала, як мене відпускає напруга. Хоча б на день», — каже вона. 

За словами Ольги, вона хоче трьох речей. Щоб чоловік повернувся додому. Щоб прийшла весна й тепло. Щоб закінчилася війна.  

«Знаєте, я хочу на море. Я не прагну повернутися в минуле, коли ми всією родиною кудись їздили. Ні, я просто хочу показати своїм дітям, що таке море. Мої діти ніколи не бачили моря», – підкреслює жінка.  

Попри всі труднощі, Ольга не втрачає віру й нагадує собі та іншим жінкам, що навіть у найважчій ситуації можна знайти можливість йти вперед.  

«Ми, жінки, маємо величезні внутрішні сили. І, можливо, зараз той момент, коли кожній жінці варто подивитися на себе по-іншому — не як на жертву обставин, а як на людину, яка має можливості рухатися вперед», — впевнено додає вона. 

*****

Проєкт впроваджується БФ «Помагаєм» за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF), гнучкого та оперативного інструменту фінансування, що підтримує якісні заходи для підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використання ключових можливостей миробудівництва.  

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об'єднаних Націй.