«Мрію, щоб Маріуполь був знову українським»: історія Ірини, яка втекла від війни й насильства

Маріуполь — це місто, яке Ірина Гадар з сином була змушена залишити через повномасштабне вторгнення Росії в Україну у 2022 році. Вона пережила обстріли, небезпечну втечу та життя в невідомості. Ірина зрештою змогла знайти новий дім і себе в ньому. Її історія — не лише про втрати, силу й відвагу. Вона ще й про те, як підтримка від ООН Жінки в Україні та Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF) допомогла Ірині усвідомити пережитий до війни досвід насильства.  

Детальніше історію Ірини – читайте далі.  

***** 

До повномасштабного вторгнення Росії в Україну Ірина Гадар жила з сином у Маріуполі. 24 лютого 2022 року війна застала їх вдома зненацька. 

«Ми взагалі не очікували цього, – згадує жінка. – Я дуже сподівалася, що все швидко закінчиться, але наприкінці лютого стало зрозуміло, що ситуація погіршується. Спочатку вибухи було чути далеко, а потім вони різко наблизилися». 

Багатоквартирний будинок Ірини, розташований у центральному районі Маріуполя, зазнав кількох влучань у верхні поверхи.  

«Я знаю, як це страшно, коли будівля здригається, і ти розумієш, що будь-яка секунда може стати останньою», – говорить жінка. 

Спочатку Ірина з сином залишалася у квартирі, але згодом вибуховою хвилею в ній вибило вікна. Через це і крижаний холод на вулиці вони спустилися жити до підвалу. Там вже перебували десятки людей, не лише з їхнього будинку, а й із сусідніх. 

«Дівчино, їдьте звідси»: вирішальний момент для втечі з Маріуполя  

Ірина з сином розуміли, що у них немає іншого виходу, окрім як триматися. Однак вона не знала, чи залишати Маріуполь. Обстріли, зв’язку не було, нема розуміння, в якому напрямку рухатися.  

Одного разу український військовий, який привозив продукти місцевим жителям, сказав їй: «Дівчино, їдьте звідси».   

Жінка пригадує: «Це було сказано настільки емоційно і щиро, що я зрозуміла – час виїжджати». Як тільки Ірина під’їхала своєю машиною до під’їзду, щоб зібрати речі, почався обстріл поблизу. Рішення потрібно було ухвалювати миттєво: вони з сином узяли лише воду, трохи їжі, документи, кота – і вирушили. 

Спочатку Ірина знайшла прихисток у знайомих у Приморському районі міста, але поруч почалися інтенсивні обстріли. Як виявилося, недалеко від них знаходилась військова частина.  

В один із ранків у дворі, де вона готувала їжу на багатті, жінка випадково познайомилася з чоловіком, який планував їхати в Запоріжжя.  

«Я запитала, коли він планує виїжджати. Чоловік сказав: «Через п’ять хвилин". Ми з сином навіть не встигли поїсти, у нас були лише ці п’ять хвилин. Ми і цей чоловік сіли в мою машину й поїхали», – додає Ірина. 

Спочатку вони зупинилися в Бердянську на кілька днів. У місті була можливість купити їжу, а також були світло і зв’язок. Але з кожним днем там ставало небезпечніше. Тож Ірина й син вирішили їхати у Запоріжжя, хоча вже без чоловіка – після прибуття у Бердянськ вони перестали підтримувати зв’язок.  

Дорога до Запоріжжя виявилась непростою – численні перевірки на російських блокпостах, де їх не випускали, бо наказували їхати виключно в тимчасово окупований Росією Крим.  

Лише за кілька днів їм дивом вдалося дістатися Запоріжжя. Жінка пригадує: «За три дні, що нас не випускали, я перезнайомилась з усіма. Хтось вичитав, що сьогодні відправляється колона машин з Мелітополя до Запоріжжя. І нам треба було попри все дістатися цієї колони. Тому на блокпості ми мусили казати російським військам, що їдемо в Крим. Саме так нас і випустили в сторону Мелітополя».  

Не доїжджаючи до Мелітополя Ірині з сином пощастило прилаштуватись до цієї колони, яка прямувала до Запоріжжя. Коли дібрались до міста, вони лише поїли, заїхали на СТО полагодити пробиті колеса на машині і вирушили далі – у Дніпро. Місто, де не було жодних знайомих і потрібно було знайти хоча б тимчасовий притулок.  

«Ми почали обдзвонювати притулки в місті. Більшість були переповнені, але пощастило знайти той, де нас прийняли. Я дуже вдячна цьому шелтеру, і можу про це сказати вголос. Нас поселили, там було тихо, спокійно, тепло. Ми прожили в ньому близько 10 днів», – каже Ірина. 

І хоча план був їхати далі на західну Україну, син дізнався, що його університет із Маріуполя евакуювався до Дніпра. За кілька днів йому потрібно було бути на заняттях. Це – змінило все. Ірина з сином вирішили залишитися у Дніпрі.  

Завдяки волонтерам вони знайшли квартиру, в якій живуть досі. Ірина безробітна, але займається волонтерством – створила групу для дітей та підлітків із числа ВПО та вразливих категорій.  

«Я організовую ігри, мінітренінги та екскурсії, щоб розширювати їхній світогляд. Діти вже відвідали у місті органний зал, історичний музей», - додає вона. 

Про стосунки із кривдником до війни 

Ще перед війною жінка розлучилася з чоловіком, з яким прожила у шлюбі близько 10 років. Вона згадує, що на початку стосунків партнер ретельно приховував свою схильність до психологічного насильства, але через півтора-два роки стали з’являтися перші тривожні сигнали.  

«Від знайомства до весілля чоловік дуже себе контролював – він не показував «червоних прапорців». Я не могла й подумати, що він стане моїм психологічним кривдником», – зазначає Ірина.  

Офіційно розлучитися з ним жінці вдалося лише наприкінці 2021 року. 

«Усі юридичні питання були закриті, і на початку 2022 року я думала, що можу зітхнути з полегшенням. Але почалася війна», — каже вона. 

«Я зробила все правильно»: як тренінг із запобігання й протидії гендерно зумовленому насильству допоміг зрозуміти пережитий досвід 

У червні 2024 року Ірина взяла участь у п’ятиденному тренінгу з питань запобігання та протидії домашньому й гендерно зумовленому насильству, який проходив у Дніпрі. Його організував благодійний фонд «Слов’янське серце» за підтримки ООН Жінки в Україні та Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). 

«Я потрапила на тренінг, знайшовши інформацію в соцмережах. Ця тема мені цікава, бо я її пережила. Тренінг дав мені знання, допоміг їх структурувати. Я зрозуміла, що з минулими стосунками зробила все правильно», – зазначає жінка. 

Участь у цьому тренінгу надихнула Ірину написати невелику книжку про гендерно зумовлене насильство. В ній жінка описала історію – від початку стосунків із кривдником до розлучення.  

«Сенс книги – показати, як я боролася за себе, і як кожній жінці потрібно боротися за себе. Адже немає нічого ціннішого за власне життя. Жодні матеріальні речі не компенсують вашого психологічного й фізичного здоров’я. Якщо поруч з вами кривдник, то ідіть. А якщо треба, то тікайте», - додає Ірина.  

У планах в Ірини видати цю книгу. А щодо думок про майбутнє, то вона із сльозами на очах говорить: «Я мрію, щоб Маріуполь знову був українським».  

–––––––––––– 

Проєкт впроваджується БФ «Слов’янське серце» за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF), гнучкого та оперативного інструменту фінансування, що підтримує якісні заходи для підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використання ключових можливостей миробудівництва. 

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об'єднаних Націй.