За словами Анни Завертайло: «Мені треба було змиритися з думкою, що я можу втратити все...».

У перші дні повномасштабної війни всіх вражала згуртованість українців і українок. Багато бізнесів і пересічних громадян/-ок віддавали власні машини для гуманітарних потреб, готували їжу, організовували волонтерські ініціативи, допомагали фінансово. Зараз чимало компаній відновили комерційну діяльність і водночас продовжують займатись волонтерством. Анна Завертайло - співвласниця пекарні «Завертайло» й кафе-кондитерської Honey у Києві, одна із таких підприємиць, які з перших днів війни спрямували свій бізнес на локальну підтримку людей.

«До можливого вторгнення ми готувалися, але до кінця в це не вірили. Десь наприкінці січня почали говорити топ-менеджменту, що така ситуація можлива. Зробили деякі управлінські речі: спробували максимально вийти з боргових зобов’язань, частково спланували грошовий резерв, щоб виплатити  першу допомогу персоналу в разі війни.

24 лютого, о п’ятій ранку, ми вже почали листуватися з менеджментом і домовлятися, що в цей день заклади працювати не будуть і треба орієнтуватися за ситуацією. Сам бізнес зупинився тільки 24–25 лютого, а надалі ми вже активно включилися у волонтерську роботу. Тоді ще не мали чіткого розуміння, хто нам буде допомагати, тому просто рухалися на власному ресурсі. Ми витратили всю провізію, яка в нас була. Виявилося, що в нас було багато зв’язків із військовими, тому відразу почали годувати конкретні бригади. Крім того, ми завжди допомагали «Охматдиту» [найбільшій дитячій лікарні в Україні], а потім і лікарні Амосова [там залишилися літні люди без можливості отримати харчування].

Тому перший тиждень ми витрачали власні кошти. Віддавали все, що в нас було: від печива до готових тортів. Мені здається, що всі бізнеси, які залишилися на місцях, діяли так само.

Фактично, наші заклади  працювали як волонтерські хаби. Перший тиждень -  в невизначеному режимі, були сирени, тривоги, незрозуміла ситуація, тому не робили жодних анонсів. Уже згодом ми анонсували наше повернення, і для людей, які залишилися в Києві, це було певною підтримкою. Вони могли прийти в улюблену пекарню й відчути щось стале, своє, обійняти одне одного.

Труднощів насправді дуже багато. Мені треба було змиритися з думкою, що я можу все втратити, усе, що ми з чоловіком будували десять років: бізнес, команду, дохід. Ці думки аж ніяк не приносять оптимізму або бравізму. Але дні минали, ми бачили, як ЗСУ борються, і розуміли, що можемо зараз бути корисними в тому, щоб допомагати їм. Ми почали працювати, і внутрішній стан поліпшився. Наша фрустрація не була тривала, бо зараз ми маємо дуже багато віддавати.

У нашій команді є люди, які пішли воювати, і їх багато. Ми допомагаємо їм зі спорядженням, збираємо необхідне на війну. У нас є люди, які втратили своїх близьких у Бучі, чиїх близьких катували, і переживати це поруч із ними надзвичайно важко.

Ми постійно перебуваємо під впливом новин: якщо хороші новини, то працюємо, погані новини – усі засмучені. І це також позначається на якості роботи.

Війна змінила наші плани: ми мали відкривати великий проєкт цього року, але зараз він заморожений. 

Цей матеріал створено в рамках партнерства з Wonder Ukraine media як частина серії публікацій в рамках проєкту ООН Жінки в Україні «Трансформаційні підходи до досягнення гендерної рівності в Україні», що фінансується урядом Швеції.