Історія незламності та самовідданості Юлії Микитенко: від лінгвістки до командирки взводу БПЛА

Юлія Микитенко – перекладачка зі знанням декількох мов, командирка взводу розвідувальної роти Збройних Сил України. Юлія пройшла трансформацію від звичайної перекладачки до офіцерки Збройних Сил України. Вона змінила долю жінок-військових України та започаткувала перший в Україні жіночий взвод. 

Киянка Юля Микитенко виховувалась у звичайній українській родині. Мама дівчини на той момент працювала касиркою, батько – охоронцем. Юлія не мріяла стати військовою. Після перегляду фільму “Перекладачка” з Ніколь Кідман, мала велике бажання бути перекладачем. Обрати шлях солдатки змусив напад РФ у 2014. Постало питання виживання, а не кар’єри. Коли розпочалася Революція гідності, дівчина була студенткою другого курсу Києво-Могилянської академії. Під час історичних подій у столиці, Юля перебувала в  жіночій роті 16-ої сотні Самооборони Майдану. Також паралельно з парами займалася розвідкою: вдень на навчанні, а вночі майже не спала - збирала інформацію в соцмережах про пересування російських військ на території Донецької та Луганської областей. У лютому 2014 батько Юлі - Микола Микитенко пішов добровольцем до Національної гвардії України. Через рік студентка знайшла кохання, познайомилась з розвідником Іллею Сербіним, пара одружилася через 3 місяці після першої зустрічі.

У 2016 з дипломом на руках, замість пошуку першої роботи перекладачки, Юля свідомо обрала військо та захист своєї землі. Так почалася її кар’єра військової. Разом з чоловіком вони підписали контракт із 25-м батальйоном “Київська Русь”. Філологиня з Києво-Могилянської академії з вільним знанням англійської, польської та німецької мови стала у своїй частині діловодом, а потім - бухгалтером (від редактора: на той момент жінкам не можна було обіймати бойові посади).

“І де-юре, і де-факто я була діловодом та бухгалтером. Це доволі смішно, враховуючи, що і близько не мала бодай трохи економічної освіти. Мене, звісно, це не влаштовувало, бо дуже хотіла в бойовий підрозділ. Та, зрештою, цей досвід був вкрай корисним. По-перше, дав мені змогу побачити, як працює «паперова» армія, по-друге, дуже швидко познайомилась майже з усім батальйоном”.

Два роки служби поряд з чоловіком обірвалися страшною звісткою. По рації 23-річна Юля почула: “два трьохсотих, потрібна термінова евакуація”, вона відчувала, що це про її Іллю. Внаслідок поранення під час мінометного обстрілу поблизу селища Луганське (Бахмутський район, Донецька область) її чоловік загинув у шпиталі, його не змогли врятувати.  Після цього Юля ніколи не говорить про себе “вдова”, не пише про їх пару в минулому часі. Дівчина продовжила службу, закінчила навчання на офіцерських курсах, її призначили командиркою мотопіхотного взводу, а пізніше командиркою розвідувального взводу. Тоді вперше зіштовхнулася  з сексизмом.

“Мене викликали в штаб і наказали визначити людей для направлення на навчання. Я сказала, що визначу після того, як всі люди сходять у відпустку і відпочинуть. На що один офіцер сказав: “Тобі проста мужика нада”. Зараз це, звісно, дуже смішно звучить. Але на той момент я досі не оговталась після загибелі чоловіка і ця фраза була як удар під дих. Думаю, було б певне легше, якби він мене просто вдарив. Деякі бійці відмовлялися воювати під командуванням жінки і переводились до інших підрозділів, приходилося чути: “Бабам в армії не місце”, “я не хочу, щоб мною командувала баба”, “тобі не страшно, там же стріляють”.

Але командирка не опускала рук, Юлії довелося докласти багато зусиль аби добитися поваги від підлеглих чоловіків.

“У своїй службі я завжди спираюсь на правило взаємоповаги і вимагаю цього від своїх підлеглих, слухаю і прислухаюсь, якщо ідеї слушні. Якщо ні, пояснюю, чому це нам не підходить. Подеколи сама сиджу на позиціях з ними, щоб зрозуміти, як покращити та полегшити роботу. В роті ж всі, з ким я комунікую, знають, що на мене завжди можна покластися. Також було багато ситуацій, коли я возила провіант і бойовий комплект на майже передові позиції поночі, звісно.”

14  жовтня 2020 року стався ще один найжахливіший день в житті Юлі - помер її батько Микола Микитенко від отриманих опіків в знак протесту проти політики Володимира Зеленського. Ветеран АТО підпалив себе, він вважав дії президента неприйнятними під час війни. Після загибелі двох найрідніших чоловіків в житті, що давало їй сили триматися?

“Думка про те, що батько виховував мене сильною, а чоловік вважав сильною. І я не хочу, щоб вони помилялись”.

Трагічні події не зламали дівчину, у 2021 році Юля звільнилася зі Збройних сил України, але перед цим була важлива сторінка в біографії - викладання в Київському військовому ліцею ім. Івана Богуна. Для країни це був історичний момент, Юля розуміла, що від успішності цього експериментального жіночого класу залежало, чи будуть дівчат далі приймати на навчання до ліцею, наскільки успішними будуть реформи щодо збільшення кількості і покращення умов для жінок у Збройних силах.

“Завжди важко бути першопрохідцем, та я вкладала всі свої знання та досвід жінки-командирки в армії, щоб дати дівчатам базу для подальшої служби. І знову ж, попри шалений спротив системи. Досі слідкую за деякими дівчатами, і дуже ними пишаюсь. Я вчила їх, а вони багато в чому вчили мене”.

Повернення в цивільне життя перетворилося ледь не в депресію. На допомогу прийшла зайнятість в Інституті гендерних програм. Юлія почала працювала проектною менеджеркою у правозахисному громадському проєкті “Невидимий Батальйон”, де їй разом з співзасновницями Жіночого ветеранського руху вдалося змінити закон України та відкрити для захисниць 63 бойові посади для жінок-військових, що змінило подальшу долю усіх захисниць України (від редактора: Закон України “Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків під час проходження військової служби в Збройних Силах України та інших військових формуваннях”). Адвокаційний правозахисний громадський проект в свій час підтримала організація ООН Жінки.

“Жіночий ветеранський рух (рух VETERANKA) для мене - це про підтримку і про надзвичайну стратегічну продуктивність. Я була декілька разів на зборах різних ветеранських спілок, де звісно були тільки чоловіки, де зосередженість більше на своєму “я”, на дуже матеріальних речах (як отримання земельної ділянки, пільги і тп) в межах однієї маленької спільноти. Те, що я побачила в Русі, мало геть інші масштаби та мотивацію. Це про те, як покращити службу жінки в армії, після армії для всіх жінок, це безмежна емпатія і повага. Ще можливість зрозуміти, що ти не одна зі своїми проблемами, сексизмом, дискримінацією і, даруйте, місячними в армії. Психологічна і емоційна підтримка, яку можна було отримати на злетах, і подальше спілкування викликало в мене захват. Штаб руху VETERANKA після повномасштабної було місце, куди я могла звернутись із запитом і отримувала все, що мені і моїм побратимам потрібно. Та і просто приїхати і поспілкуватись з дівчатами в хаосі війни, це віддушина”.

Громадська активістка та ветеранка більше не планувала повертатися в армію, але всі плани в житті знову змінила росія. 24 лютого 2022 року у військоматі Юля з’явилася однією з перших жінок, всі дивилися на неї, бо в першу чергу жінок не мобілізують.

“Мотивацій було декілька, перша, дуже прагматична – я не хотіла бути в окупації і бути без зброї. Не маю на меті нікого знецінити, але для мене бути цивільною, коли по моїй вулиці ймовірно ходитимуть окупанти - це найбільший страх. Друга мотивація - це мій чоловік і батько. Я знаю, що були б вони живими, не роздумували б ні секунди, що робити. Тож мої дії були з думками про них. Я не назву це помстою. Я назву це любовʼю. Я не ненавиджу росіян. Мені до них, відверто, байдуже. Я лише захищаю тих, кого люблю”.

У цій фазі війни Юля стала аеророзвідницею, перші декілька місяців вона служила в підрозділі, який розташовувався в Києві, а після звільнення півночі України повернулася до 54-ої механізованої бригади тримати оборону Донецької області.

“В аеророзвідку попала майже випадково. Моя посестра, з якою ми ще служили разом ще в далекому 2016 році, служила в розвідроті, і з повномасштабки я спитала в неї, чи немає вакантних посад для офіцерів. Командир роти запропонував саме цю посаду. Виявилось, що в цілому ця сфера, дуже мені імпонує і я відчуваю себе на своєму місці. Як людина, яка служить в розвідувальній роті, моя задача забезпечувати інформацією. Я пишаюсь своїми хлопцями і тим колективом, який вдалося створити. Вони - очі піхоти та артилерії, роблять велику працю. Не таку явну, як штурмові дії, але не менш важливу”.

В свої 28 років Юлія Микитенко пройшла професійний шлях в армії від діловодки до командирки взводу БПЛА та навчилась за цей час залізній стресостійкості та додала чимало зусиль змінити відношення до жінки в армії.

Публікація вийшла в межах проєкту ООН Жінки «Трансформаційні підходи для досягнення ґендерної рівності в Україні» за підтримки Офісу Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України та фінансування Уряду Швеції. Погляди, висловлені в цій статті, належать автору та не обов’язково відображають погляди ООН Жінки.