За словами Світлани Нагорної: «Гуманітарне розмінування — це непроста сфера, але вона дає можливість рости, вчитися і робити важливу справу»

Фото: ООН Жінки / Агрон Істрефі 

Світлана Нагорна, 30 років, родом із Києва — керівниця групи нетехнічного обстеження в Асоціації саперів України. За освітою філологиня, вона починала кар’єру в медіа, однак після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну кардинально змінила професійний шлях і долучилася до сфери, що рятує життя. Її робота поєднує польові виїзди, взаємодію з людьми та використання сучасних технологій, зокрема безпілотних літальних апаратів. 

Читайте про шлях Світлани у сфері гуманітарного розмінування, про виклики першої робочого дня, навчання і про те, що допомагає їй залишатися в цій складній, але важливій професії.

Розкажіть про себе. Яким був ваш шлях до гуманітарного розмінування?

Раніше я взагалі не була пов’язана з гуманітарним розмінуванням. За освітою я філологиня — вчителька української мови та літератури. Працювала в медіа, у медіахолдингу, була програмною редакторкою. Моя робота полягала в тому, щоб стежити за дотриманням законодавства: я рахувала квоти контенту, щоб ефір відповідав вимогам закону.

Мій перехід в гуманітарне розмінування — чесно кажучи, був несподіваним. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну стало зрозуміло, що моя попередня робота втрачає актуальність. Я почала шукати нові можливості і натрапила на вакансію в Асоціацію саперів України (АСУ).

Я майже не відповідала вимогам: не мала досвіду в цій сфері, не працювала в державних структурах чи службі з надзвичайних ситуацій. Але я все одно подалася. Мені зателефонували, запросили на співбесіду, а згодом запропонували пройти навчання.  

Я долучилась до організації в 2023 року. Починала як спеціалістка з НТО, паралельно займалася інформуванням населення про мінну небезпеку — проводила інформаційні заходи, пояснювала людям ризики. Зараз я  керую групою нетехнічного обстеження (НТО), а також продовжую працювати тренеркою — навчаю нових фахівчинь та фахівців.

Як проходило навчання, і наскільки підготовленою Ви почувалися до реальної роботи?  

Навчання було базовим, адже більшість із нас прийшли з цивільного життя і не мали жодного досвіду в цій сфері. Перші дні були досить складними: нам одразу давали багато нової інформації — зокрема про різні типи боєприпасів. Треба було хоча б навчитися відрізняти артилерійський снаряд від мінометної міни. Для мене це було абсолютно нове, і спочатку все здавалося дуже складним.

Фактично, на старті ти отримуєш величезний обсяг інформації, який потрібно швидко засвоїти. Але справжнє розуміння приходить уже під час практики. Коли ми вперше виїхали «в поле», на свою першу вахту, все поступово почало складатися в єдину картину.

Теорія — це важлива база, але в реальних умовах усе виглядає інакше. Там потрібно не просто знати, а розуміти, як діяти, як застосовувати ці знання на практиці, як реагувати на складні ситуації, які можуть виникнути.

Тому на початку було непросто, але з досвідом прийшло і розуміння, і впевненість у роботі.

Розкажіть про тренінг в МАТ Косово, наскільки він був корисним та необхідним для Вашої роботи?

Посилання на Косово слід розуміти в контексті Резолюції 1244 (1999) Ради Безпеки ООН. 

Я вже була на навчанні в Косово раніше — у 2024 році проходила тут курс з EOD третього рівня — це робота з вибухонебезпечними предметами. Тому, коли приїхала вдруге, вже було значно легше: я розуміла, як усе організовано, які тут вимоги і чого очікувати від навчання.

Цього разу у лютому-березні 2026 року тренінг був присвячений роботі з саморобними вибуховими пристроями (IEDD) 1-2 рівень. Після його завершення ми отримуємо кваліфікацію асистентів оператора зі знешкодження таких пристроїв. Це означає, що ми повинні добре розуміти весь процес — від виявлення до знешкодження, хоча самостійно виконувати ці роботи ще не маємо права.

Нам пояснювали, як влаштовані саморобні вибухові пристрої, які вони бувають і як можуть бути замасковані. Окрему увагу приділяли тому, як саме їх можуть встановлювати і які «пастки» при цьому використовуються. Це важливо, адже на відміну від стандартних боєприпасів, які мають певні характеристики і принципи спрацювання, саморобні пристрої можуть бути абсолютно непередбачуваними — їх виготовляють кустарно, з різних матеріалів, і вони можуть працювати за різними принципами.

Саме тому підхід до них інший і значно складніший. Нас навчали не лише теорії, а й показували практичні сценарії: як розпізнати загрозу, як правильно діяти, як допомагати оператору під час знешкодження.

Для мене цей тренінг був дуже корисним, тому що він дає глибше розуміння ризиків. Саморобних вибухових пристроїв дуже багато, і їхня небезпека в тому, що їх можна виготовити буквально з підручних матеріалів. Тому важливо розуміти логіку їх створення і роботи — це критично як для нашої безпеки, так і для безпеки цивільних. 

Фото: з особистого архіву Світлани Нагорної

Фото: ООН Жінки / Агрон Істрефі

Що зараз входить до ваших обов'язків?

Нетехнічне обстеження — це, по суті, збір і аналіз інформації про територію без фізичного заходу на небезпечні ділянки. Ми працюємо виключно з безпечної відстані — з доріг, узбіч, відкритих ділянок, де немає ризику.

Основне завдання — зібрати максимум даних із різних джерел. Це і свідчення місцевих жителів, і інформація від органів влади, і візуальне обстеження території. Ми використовуємо дрони, біноклі, а також власні спостереження, щоб зафіксувати будь-які ознаки небезпеки.

Моя робота охоплює весь процес нетехнічного обстеження — від початку до фінального висновку. Я отримую громаду або територію, яку потрібно оцінити, і визначаю, чи є там загрози. Це включає виїзди на місце, спілкування з місцевими жителями та владою, збір інформації про події, які відбувалися під час бойових дій. Для обстеження території я використовую дрон, і на основі всіх даних формую висновок: чи є ділянка потенційно небезпечною, забрудненою вибухонебезпечними предметами, чи її можна вважати безпечною.

Після цього ми готуємо детальний звіт. Спочатку він проходить внутрішню перевірку в організації, а далі передається до Центру протимінної діяльності України. Якщо звіт погоджують, інформація вноситься до загальної карти забруднених територій України — і стає зрозуміло, де саме є небезпека, який її тип і які подальші дії потрібні.

Чи пам’ятаєте свій перший день роботи?

Я добре пам’ятаю свою першу вахту. Це було в Миколаївській області — у громаді, яка сильно постраждала від вибухонебезпечних предметів.

Я не працюю безпосередньо «на лінії» розмінування, моя робота — це нетехнічне обстеження. Але навіть без прямого контакту з боєприпасами цей досвід виявився непростим. Найважче було морально: ти бачиш зруйновані будинки, зламані долі людей. І водночас тобі потрібно з ними спілкуватися — збирати інформацію, ставити запитання про те, що вони пережили.

Спочатку мені було складно від цього дистанціюватися. Я дуже близько все сприймала, і це емоційно виснажувало. Але з часом прийшло розуміння: ми тут для того, щоб допомогти, щоб зробити ці території безпечнішими. Це допомогло трохи інакше подивитися на свою роботу.

Велику роль зіграла і команда — поруч були люди, які підтримували, і завдяки цьому стало легше адаптуватися.  

Зараз я розумію, що я на своєму місці. З часом приходить внутрішня рівновага і розуміння, як працювати з цими викликами.

Як на ваш вибір відреагували рідні та оточення?

Рідні відреагували по-різному. Мені здається, мама досі не до кінця змирилася з моїм вибором. Вона не влаштовує якихось драм, але для неї це постійний стрес — особливо коли я працюю в регіонах, де є обстріли.

Хоча, з іншого боку, вони самі живуть у Києві, який теж не можна назвати повністю безпечним містом. Тому це хвилювання — воно, напевно, загальне для всіх.

Інші рідні поставилися спокійніше. Сестра, наприклад, підтримала мій вибір, і зараз, навіть радіє за мене. Вони бачать, що я розвиваюся, навчаюся, працюю в різних регіонах і навіть за кордоном, знайомлюся з новими людьми. Для мене це справді великий досвід і можливість професійного зростання.

Найскладніше для них — це, мабуть, те, що мене часто немає вдома. Я можу бути у відрядженні місяць, а потім лише на кілька днів повертаюся. До цього теж потрібно було звикнути.

Але загалом моє оточення сприйняло  мою нову роботу.  

Фото: з особистого архіву Світлани Нагорної  

З якими стереотипами ви стикалися як жінка в цій професії? Чи були певні складнощі на початку?

В АСУ багато жінок, у тому числі на керівних посадах, і це сприймається абсолютно нормально. Тут, навпаки, підтримується рівність і професійний підхід, незалежно від статі.

Якщо говорити про роботу загалом, то я не можу сказати, що регулярно стикалася з якимись серйозними стереотипами чи упередженням. Такі ситуації трапляються нечасто.

Іноді буває складніше налагодити контакт, наприклад, у спілкуванні з військовими — можливо, через те, що я жінка і не завжди одразу сприймаюся як людина «з їхнього середовища». Але це скоріше питання першого враження, ніж системна проблема.

Я завжди намагаюся вибудовувати професійну комунікацію, знаходити спільну мову. І навіть якщо спочатку контакт не ідеальний, у робочому процесі це вирівнюється. У моєму досвіді не було ситуацій, коли мені відмовляли в інформації чи не сприймали як керівницю лише через те, що я жінка.

Так, іноді відчувається певний скепсис на старті, але він швидко зникає, коли люди бачать, як ти працюєш. Загалом якихось критичних труднощів через стать у мене не було.

Що вас надихає у роботі?

Мабуть, найбільше мене надихає те, що я відчуваю: я на своєму місці і роблю те, що мені справді подобається. Якби це було не так, я б просто не залишилася в цій професії.

Для мене важливо, що в АСУ підтримують розвиток. Якщо ти хочеш навчатися і маєш до цього мотивацію, тут завжди є можливості рухатися далі — здобувати нові знання, опановувати нові навички.

Я вже пройшла кілька різних навчань і намагаюся використовувати кожну можливість вчитися далі — від базових курсів до більш спеціалізованих, зокрема пов’язаних із розмінуванням і знешкодженням саморобних вибухових пристроїв.

Дуже цінно відчувати підтримку — коли за тобою стоїть команда і організація, яка в тебе вірить. Це дає внутрішній спокій і впевненість, дозволяє зосередитися на роботі без зайвого тиску.

І саме в такому середовищі з’являється бажання рухатися вперед і розвиватися далі.

Що допомагає вам відновити власний емоційний ресурс після важкого робочого дня?

Найбільше відновитися мені допомагає час із близькими. Я намагаюся якомога більше бути з родиною, коли повертаюся додому.

Також люблю культурний відпочинок — театри, концерти, будь-які події, де можна переключитися. Щоправда, іноді це складно спланувати: коли я приїжджаю в Київ, буває, що всі цікаві події якраз відбуваються в інших містах.

Ще один важливий ресурс — це спілкування з друзями. Якщо в мене є кілька днів відпочинку між вахтами, я намагаюся використати їх максимально: зустрітися з різними людьми, поговорити, побути в живому контакті. Під час роботи цього дуже не вистачає, адже день проходить «в полі», а ввечері ще потрібно завершити звіти — і сил на спілкування майже не залишається.

Іноді, навпаки, хочеться просто побути наодинці: подивитися фільм чи серіал і трохи «відключитися» від усього.

Тому для мене баланс такий: коли я на роботі — я максимально зосереджена на ній, а коли маю вихідні — відновлююся через людей, відпочинок і зміну обстановки. 

Фото: Асоціація саперів України / Василь Штефаняк

Що б ви сказали жінкам та дівчатам, які хочуть долучитися до гуманітарного розмінування?

Я б сказала — не боятися і спробувати. Якщо є бажання змінити щось у своєму житті або знайти новий напрям, варто дати собі цей шанс.

Тому що, поки ти не спробуєш, ти не зрозумієш, чи твоє це. Краще спробувати і зробити свій висновок — навіть якщо це буде «не моє» — ніж потім постійно думати, що могло б вийти.

Гуманітарне розмінування — це непроста сфера, але вона дає можливість рости, вчитися і реально робити важливу справу. Тому мій головний меседж для дівчат — не боятися і дозволити собі спробувати.

Ця публікація підготовлена в межах програми «Вона демінерка», що реалізується ООН Жінки в Україні, Асоціацією саперів України, ГО «Дівчата» та BBC Media Action у співпраці з Міністерством економіки, довкілля та сільського господарства України за фінансової підтримки Департаменту закордонних справ, торгівлі та розвитку Канади та Міністерства закордонних та європейських справ Хорватії, але це не означає, що висловлені в ній думки та судження є офіційно схваленими або не обов’язково відображають погляди Організації Об’єднаних Націй.