За словами Вікторії Рубан: «Сьогодні рятувальники працюють під обстрілами — і я повинна бути разом із ними»

Фото: ДСНС України у Київській області

Вікторія Рубан, 54 роки — керівниця пресслужби Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Київській області. Її професійний шлях розпочався в оперативно-координаційному центрі в Києві, на посаді диспетчерки. Родом із Харкова, Вікторія понад 20 років працює у сфері комунікації, залишаючись голосом і обличчям служби, яка щодня рятує життя.

Про внутрішню стійкість, жіноче лідерство в секторі безпеки, і про те, чому участь жінок у системах реагування є критично важливою, особливо в умовах повномасштабної війни Росії проти України, — читайте в інтерв’ю до 25-ї річниці Резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека».

Як ви потрапили до ДСНС і чому обрали саме цю сферу? 

Я потрапила до ДСНС, можна сказати, випадково — це був швидше внутрішній порив. У мене не було ні знайомих, ні рідних у рятувальній службі. Але сьогодні я вже не уявляю свого життя без цієї служби, без людей, які поруч — без наших хлопців і дівчат, без рятувальників та рятувальниць Київської області.

Починала я не з комунікації. Моя перша посада — диспетчерка в оперативно-координаційному центрі в Києві, там, де щодня приймають дзвінки й ухвалюють рішення, від яких залежить життя. Два роки я працювала саме там, а згодом отримала пропозицію перейти до Київської області й займатися напрямком взаємодії зі ЗМІ. 

Загалом у комунікації я вже 22 роки. І різниця між тим, якою була ця робота 10 років тому, і тим, що є зараз, — колосальна. Сьогодні виклики зовсім іншого масштабу.

Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, про комунікації на певний час довелося забути — особливо в Київській області. Перші два-три місяці ми займалися зовсім іншими завданнями: евакуацією людей, супроводом зелених коридорів, вивезенням населення з Ірпеня, через Романівський міст. Це була наша реальність у ті перші місяці великої війни. І лише після звільнення Київщини ми змогли повернутися до своєї безпосередньої роботи.

Які якості, на вашу думку, найважливіші для комунікаційниці у системі, де щодня рятують життя?

Це розуміння, що ти маєш бути поруч із хлопцями й дівчатами, які працюють у надзвичайних умовах. Щоб показати людям їхню роботу, їхню сміливість і ціну кожного порятунку, ти маєш бути в епіцентрі подій. Сьогодні рятувальники працюють під обстрілами — і я повинна бути разом із ними.

Бо якщо стояти десь далеко, нічого справжнього не покажеш і не розкажеш. Так не передаси ані масштабу роботи, ані тієї відповідальності, яку вони несуть.

Тому інколи потрібно бути не просто поруч, а навіть виходити вперед — щоб зловити ці моменти, зняти очі рятувальників/-ць і донести до людей правду про те, якою ціною дається кожне врятоване життя.

Що вас надихає і з якими складнощами ви стикаєтесь в роботі?

Мене надихає те, що люди бачать і цінують роботу наших рятувальників/-ць. Я вірю, що в цьому є й частка нашої роботи — ми показуємо, що вони завжди поруч і завжди прийдуть на допомогу. Ми постійно знаходимося в епіцентрі подій, щоб люди бачили правду — якою ціною дається кожен порятунок.

Щодо складнощів — їх багато. Найперше це безпека. Нас [пресслужбу] часто намагаються відвести подалі з місця події, бо там небезпечно. Іноді це навіть переростає в суперечки, але рятувальники/-ці нас знають і завжди підтримують. Ми працюємо разом, як одна команда.

У кризові моменти — після обстрілів, коли є загиблі й поранені, — дуже важливо показати не лише наслідки війни, а й людські обличчя. Очі постраждалих і рятувальників/-ць говорять більше, ніж будь-які слова. Саме так, очі в очі, можна передати і біль, і силу, і ту титанічну роботу, яку вони щодня роблять.

Фото: ДСНС України у Київській області

Як проходить ваш типовий робочий день?

Формально наш робочий день починається зранку. Ми територіально знаходимося в Києві, але відповідаємо за всю Київську область. Вдень це планова робота: безпекові заходи, робота з дітьми, мобільні класи безпеки, підготовка подій і комунікація.

Але найчастіше справжня робота починається вночі або ввечері — під час обстрілів. Якщо є влучання на території області, я зазвичай виїжджаю на місце: фіксую все — фото, відео, збираю інформацію і далі вже працюю залежно від ситуації. Якщо це масштабна атака, можемо залишатися на локації кілька діб і паралельно комунікувати з медіа.

Часто я виїжджаю сама — намагаюся не наражати команду, особливо молодших дівчат, на небезпеку. Якщо ж ситуація складна, тоді працюємо по черзі всією командою.

Нас семеро, більшість — жінки. І навіть якщо на місце виїжджає одна людина, фактично працюють усі: обробляють фото й відео, пишуть і коригують тексти, перевіряють матеріали, щоб не потрапило нічого такого, що може наразити команду та постраждалих людей на небезпеку. Є загальний чат — ніхто не спить, усі на зв’язку.

Часто наша робота не обмежується комунікацією. Якщо потрібно — допомагаємо людям, працюємо разом із психологами, підтримуємо населення. Під час війни ти не думаєш про посадові інструкції — ти робиш те, що потрібно в конкретний момент.

Як вам вдається залишатися емоційно залученою, але не вигорати, працюючи з такими важкими темами?

Я ніколи не думала це. Так, бувають складні моменти, але щойно дзвонить телефон і треба їхати на місце події, всі емоції ніби зникають. Ти бачиш роботу людей, які допомагають іншим, усвідомлюєш важливість того, що робиш — і все стає на свої місця. 

Допомагає й особистий простір: у мене є приватний будинок, це мій простір, де можна відпочити, попрацювати і просто відновити сили. Ми з чоловіком і сином відновлюємо наш будинок вже три роки після того, як він постраждав під час обстрілів. Для мене це особиста мета і ця робота дає внутрішню силу та спокій.

Обов’язково спорт — це мій спосіб розвантажити голову і підтримувати фізичну форму, щоб бути готовою до роботи на ногах у бронежилеті і касці. Зараз тренуюсь менше через перелом хребта, який я отримала на початку року під час пожежі, коли стався обвал перекриття. Але поступово відновлююсь і вже виконую свої обов’язки.

Особливо важливо усвідомлювати, що кожен на своєму місці робить свою справу, щоб уникнути повторення трагедій, як у Бучі, Гостомелі, Ірпені, коли ми бачили багато горя — спалені автомобілі, люди у полоні, загиблі. Це те, що мотивує діяти і робити свою роботу максимально ефективно. Навіть коли нема світла чи є інші складнощі, головне — убезпечити та підтримати людей.

Як змінюється роль жінок у ДСНС? Чи стає їх більше, в яких професіях/на яких посадах вони задіяні?

Жінок у ДСНС стає все більше, особливо в останні 3–4 роки, адже розширюються напрями діяльності, де вони задіяні. Про психологинь і так зрозуміло — їх багато. А от рятувальниць у нас 2–3, і вони працюють дуже добре. Це дуже специфічна робота — фізично складна: шолом, бронезахист, важке спорядження. Потрібна сила і витривалість.

Але і у всіх інших напрямках жінки дуже ефективні. Піротехнікині, комунікаційниці, дівчата працюють в різних відділах — функціонально їхня робота нічим не відрізняється від чоловічої. Єдине, що обмежує фізична специфіка саме рятувальницької професії, а решта напрямків відкриті і для жінок, і вони справляються на відмінно.

Фото: ДСНС України у Київській області

Чи доводилося вам стикатися зі стереотипами про жінок в секторі безпеки? 

Ви знаєте, ні. Мені особисто ніколи не доводилося відчувати дискримінацію чи сумніви через стать. Можливо, якісь моменти були до повномасштабної війни, але вже в пам’яті вони зовсім не залишилися. Коли почалася війна, нікому вже не цікаво — жінка ти чи чоловік. Головне — твоя ефективність, чи можеш виконувати завдання і наскільки користі приносиш людям. А стереотипи залишилися далеко позаду.

Як ви вважаєте, чому важливо, щоб більше жінок долучались до сектору безпеки, до ДСНС зокрема?  

В нашій службі немає різниці — чоловік ти чи жінка, якщо ти вмієш і хочеш робити справу професійно. У нас є дівчата-рятувальниці, які повністю справляються зі своїми завданнями, і їм це дійсно подобається.

Головне — задоволення від роботи і відданість справі. Зайві люди в нашій сфері довго не затримуються, бо специфіка роботи дуже вимоглива. Жінки, які люблять свою справу і готові навчатися, тренуватися, нічим не поступаються чоловікам. Вони мислять на кілька кроків вперед, швидко реагують і виконують завдання так само професійно.

Важлива фізична підготовка, бо на виїздах все може залежати від кожної хвилини і від кожного рятувальника чи рятувальниці. Якщо жінка розуміє свої можливості і готова працювати на повну, вона дуже потрібна команді.

Як ви оцінюєте рівень гендерної рівності у вашій структурі сьогодні?

Я б сказала, у нас близько 20% жінок по всій області. Це і офіцерки, і рятувальниці громад, і пожежниці. Жінки успішно працюють у кадровому, психологічному та фінансовому відділах.  Головне — не заважати їм робити свою роботу. Все інше не має значення.

Яка історія або подія у вашій роботі залишила найглибший слід? 

У 2022-му році, в перший день евакуації Ірпеня, ми чергували під Романівським мостом. Почалися обстріли, люди бігли ховатися під міст. Багато хто був зовсім розгублений — перші тижні великої війни, ні зв’язку, ні інформації. І раптом я бачу жінку, вже літню, років 60, яка йде дуже важко, а на руках у неї два великих сенбернари. Собаки важкі, жінка ледве їх тягне, і видно, що вони теж налякані.

Я підійшла і кажу: «Давайте я допоможу вам із собаками». Вона пояснила, що три дні не евакуювалася, бо собаки бояться води, а довелося переходити річку Ірпінь. Я взяла собак, і ми всі разом перейшли. Собаки, хоч уже старі, просто йшли поруч, ніби підтримуючи нас, і дійшли до безпечного місця.

Коли ми сіли на ноші, бо жінці стало погано, я тримала собак і дивилась в їхні очі — величезні, повні вдячності. Люди, які були поруч, спостерігали, і на мить стало тепло всім — всі страхи, всі вибухи відступили. Всі подивилися в очі цим собакам і зрозуміли: любов і відданість рятує навіть у найстрашніші моменти.

Ця історія залишила глибокий слід у моєму серці. Тоді я зрозуміла, що рятувати — це не лише людей, а й тих, хто беззахисний і не може про себе подбати сам. Дуже багато було покинутих тварин, і кожна така історія нагадує, чому ми робимо цю роботу.

Фото: ДСНС України у Київській області

Інша історія сталась під час першої евакуації з Бучі. Я була старшою евакуаційної групи, і ми приїхали на центральну площу, де вже чекали люди. Їх було так багато, що для всіх просто не вистачало місця в автобусах. Нам довелося швидко вирішувати, кого везти першими, а хто залишиться.

І тут я бачу молодого чоловіка, років 29, який привіз стареньку сусідку на старій тачці, такій як у овочевих магазинах. Він залишив свою дружину з дитиною, щоб переконатися, що бабуся буде в безпеці. Я запитала: «Це ваша родичка?» — він відповів: «Ні, це моя сусідка». Він просто не міг її залишити саму. Ми забрали жінку, передали в лікарню, а він пішов за сім’єю. Цей момент, людська відданість і турбота про чужу людину, мене дуже вразили.

А потім були блокпости росіян, коли ми виїжджали. Перевіряли автобуси, обшукували людей. Один хлопчина, років 17–18, виклав усі небезпечні предмети, а ми домовлялися з окупантами, щоб врятувати його та інших. Це було страшно, але в кінці ми змогли всіх безпечно вивезти. Ті маленькі перемоги, людяність і взаємопідтримка серед жаху війни — ось що залишає найглибший слід у моїй пам’яті.

Що б ви хотіли сказати дівчатам, які хочуть долучитися до роботи у ДСНС, але сумніваються?

Ця робота проходить через серце, через душу. Якщо ти живеш цим, якщо тобі це подобається, тільки тоді ти зможеш працювати ефективно. Але перше — потрібно спробувати. Один мій старший колега, коли виходив на пенсію, сказав мені: «Багато людей ідуть не тому, що вони погані, а тому, що відкрили не ті двері». Тобто важливо вчасно зрозуміти це, відкривати свої двері, і у вас усе вийде.

Друге — навчатися постійно. Навіть залишитися на тому рівні, як, наприклад, минулого місяця — неможливо, бо все змінюється щодня. У мене працюють молоді дівчата, і я теж вчуся разом із ними, бо щодня з’являються нові завдання, нові виклики. Тому головне — пробувати, навчатися і жити цим. Це те, що допомагає залишатися справжньою у цій справі.

Фото: ДСНС України у Київській області

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки уряду Норвегії але це не означає, що висловлені в ній думки та судження є офіційно схваленими або не обов’язково відображають погляди Організації Об'єднаних Націй.