За словами Анастасії Доценко: «Бути тут у 19 — значить не чекати, а робити свій внесок: служити, захищати і робити все, щоб інші могли почуватися безпечніше»

Фото: 128 окрема важка механізована бригада «Дике Поле»

Анастасія «Карма» Доценко — операторка безпілотних літальних апаратів в 128-й окремій важкій механізованій бригаді «Дике Поле». Анастасія пішла на службу, коли їй було лише 18 років. З початку російської агресії у 2014 році дівчина вже мріяла служити в Збройних Силах України та захищати країну, хоча тоді ще навчалась у початковій школі.

У свої 19 років під час виїзду на завдання з побратимами дівчина збила дві «Молнії» — ударні безпілотні літальні апарати, які РФ використовує для ураження військових та цивільних об'єктів України. Анастасія каже, що рішення стати операторкою дронів прийшло поступово. З кожним роком бажання ставало сильнішим. І коли всі думали, що вона не наважиться, вона просто взяла й зробила це.

Про те, з якими викликами вона стикалась, що означає для неї бути військовослужбовицею та про що мріє, читайте у інтерв’ю з Анастасією до 25-ї річниці Резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека». 

Як ви вирішили стати операторкою безпілотних літальних апаратів? 

Я родом із Донецька, але у 2014 році через початок військової агресії Росії мені довелося залишити рідне місто. Разом із батьками я переїхала до Красногорівки, теж у Донецькій області. Саме тоді, мабуть, усе й почалося — з того моменту зародилося моє бажання служити.

У Красногорівці було багато військових — вони жили поруч. Я дивилася на них і думала: «Я теж хочу так. Хочу бути частиною цього». І коли зрозуміла, що це не просто бажання, а поклик — зібралася і пішла служити.

Загалом я маю дев’ять класів школи і диплом коледжу за спеціальністю переробки м’ясомолочної продукції, але ця професія ніколи не була моєю мрією. Тож спочатку пройшла базову загальновійськову підготовку (БЗВП), а потім — навчання операторів FPV-дронів у навчальному центрі 128-ї бригади. Воно тривало близько місяця – спочатку навчались на симуляторах, а потім на реальних дронах. Зараз я служу операторкою безпілотних літальних апаратів у Запорізькій області.

Чому ви обрали саме безпілотні літальні апарати? 

Мені завжди було цікаво щось нове, технічне. Я любила грати в комп’ютерні ігри, змагатися з друзями — навіть тоді відчувала азарт і концентрацію, які зараз дуже допомагають у роботі з дронами. З часом я зрозуміла, що зможу — і фізично, і морально. Штурмовицею себе не бачила, а от операторкою БпЛА — цілком.

Розуміння прийшло поступово. Ми говорили про це вдома — мама хвилювалася, казала: «Може, не треба, може, подумаєш». А от батько мене підтримав. Запитав лише: «Ти все добре зважила?» — і коли почув упевнене «так», сказав: «Тоді йди».

Ще зі школи я говорила, що хочу служити. Тоді всі думали, що це просто дитячі мрії, але з кожним роком бажання ставало сильнішим. У школі, в коледжі я повторювала одне й те саме — і коли всі думали, що я не наважусь, я просто взяла й зробила це.

Пам’ятаєте свій перший день на службі? Які були відчуття, коли вперше взяли пульт керування БПЛА?

Перший день був особливим. Я їхала з відчуттям, що починається новий етап у житті: нові знайомства, новий колектив, нова справа. І все справді склалося чудово — мене добре прийняли, з усіма швидко знайшла спільну мову. Колектив виявився неймовірно підтримуючим і дружнім.

Коли вперше взяла пульт керування в руки — злякалася. Було відчуття, що не впораюся: думки плутались, руки тремтіли, боялася, що зіпсую дрон чи зроблю щось не так. Але потім зібралася з думками, вдихнула — і полетіла. Коли дрон повернувся, я зрозуміла, що це не так страшно, як здавалося, і що я зможу. З того моменту з’явилась упевненість: це — моє.

Що для вас означає бути військовослужбовицею у 19 років?

Взяти на себе відповідальність, коли інші вагаються. Іноді можна почути: «Мені вдома потрібніше — треба працювати, годувати сім’ю». Але я думаю: якщо не піду я, то хто піде? Це не про героїзм — це про усвідомлений вибір і співвідповідальність за тих, хто поруч.

Це також мотивація. Коли бачиш, що дехто лишається в тилу через страх чи сумніви, вирішуєш діяти. Бути тут у 19 — значить не чекати, а робити свій внесок: служити, захищати і робити все, щоб інші могли почуватися безпечніше.

Як виглядає ваш типовий день на службі?

П’ята ранку — збираємось, готуємо техніку, перевіряємо і виїжджаємо на позицію. Коли приїжджаємо, ще раз усе переглядаємо — бо в нашій роботі важлива кожна деталь. Потім починається основне завдання.

Ми працюємо як перехоплювачі FPV-дронів [безпілотний літальний апарат, який дозволяє керувати ним ніби від першої особи завдяки трансляції відео з камери в реальному часі на окуляри або монітор оператора — First Person View]. Це означає, що наші дрони полюють на ворожі повітряні цілі — такі, як «Молнія» чи інші FPV, які запускає російська армія у наш бік. Часто буває, що ми піднімаємо свої дрони одночасно з ними. Отже на кожному завданні потрібна максимальна зосередженість, бо секунди вирішують усе.

Фото: з особистого архіву Анастасії

Якими якостями, на вашу думку, має володіти операторка безпілотника?

Насправді оператор дрона має вміти все. Здається, що це просто — підняти дрон у повітря й керувати ним, але насправді за цим стоїть багато знань і практики. Треба вміти правильно налаштувати техніку, злетіти, виконати завдання й безпечно повернути апарат, навіть якщо щось пішло не за планом. Кожна дрібниця може бути вирішальною. Я досі вчуся. З кожним днем відкриваю щось нове, бо ця робота не має меж — завжди є куди рости й удосконалюватися.

Розкажіть про перше вдало виконане бойове завдання? 

Це був ударний російський дрон — «Молнія». Я побачила його по перехвату та повітряних мапах: він заходив у нашу смугу, тож мені потрібно було негайно злітати. Піднялася в повітря, і переді мною вже працював сусідній екіпаж — вони були ближчими і мали перевагу. Коли сусідній екіпаж промахнувся, я була близько тому вирішила діяти і в мене вийшло. Я одразу відчула бурю емоцій, а потім прийшло полегшення — по-перше, я зробила свою роботу, по-друге, ця загроза не дійшла до побратимів. Це відбулося 1 вересня; я пам’ятаю крик радості, а побратими одразу почали вітати: «Настя, молодець!» — і це було дуже важливо.

Другу «Молнію» я збила цього ж місяця. Ситуація була схожою: сусідній екіпаж був ближче, але знову довелося підніматися і йти на перехват. На другу атаку емоції були вже інші — менше страху, більше впевненості: мовляв, ти вже вмієш це робити. Похвала колег додавала сил, але головне відчуття — що я зробила те, заради чого тут знаходжусь: захистила людей і виконала завдання.

Як до вас ставляться побратими? Чи відчуваєте ви рівне ставлення та підтримку у колективі?

У дійсно нас чудовий колектив. Усі спілкуються на рівних, незалежно від того, хлопець ти чи дівчина, виконують свою роботу й підтримують одне одного. Але іноді я і досі можу почути — «навіщо ти сюди пішла, сиди вдома, народжуй дітей». Навіть свої хлопці на службі можуть таке сказати. Але я не з тих, хто мовчить. Я спокійно відповідаю: «якщо я тут — значить, це моє місце».

У підрозділі більшість — чоловіки. Серед пілотів я поки що єдина дівчина, але ще одна служить у нас командиркою взводу. І це дуже мотивує — бачити, що жінки тут не виняток, а рівноправна частина команди.

Я усвідомлено зробила цей вибір. Моє завдання — бути тут, робити свою справу й допомагати команді. Бо кожен має свій фронт, і мій — саме тут.

Що, на вашу думку, допоможе забезпечити жінкам рівні можливості у ЗСУ?

Я вважаю, що можливості для розвитку вже є. Якщо дівчина добре розуміє свою роботу, її одразу можуть направити на навчання, підвищити у посаді, дати шанс проявити себе.

В нашому підрозділі кар’єрне зростання залежить від професіоналізму, а не від статі — так само, як і для чоловіків. Це важливо для мотивації і розвитку команди в цілому.

Що допомагає вам зберігати спокій та концентрацію під час бойових завдань?

Я думаю про родину — про маму і, особливо, про маленьку сестричку. Їй у грудні виповниться шість років, і наступного року вона піде в школу. Кожного разу, коли бачу її фото або відео, мене переповнює відчуття відповідальності. Я роблю це заради неї, бо хочу, щоб вона росла в безпеці, мала можливість вчитися, гратися, мріяти — і знала, що хтось завжди стоїть на захисті. Я розумію: якщо не я візьму на себе цю відповідальність, ніхто інший не зробить цього замість мене, і це дає мені силу йти вперед навіть у найскладніші моменти.

Яка ваша найбільша мрія? 

Насправді я ще не замислювалася над великою мрією, але як дівчині мені хочеться створити власну родину, мати чоловіка, свій затишний дім.

А зараз моя головна мрія — подарувати власний будинок батькам. У 2014 році ми були змушені залишити Донецьк, а у 2022-му — Донеччину, де у нас знову було все. Батьки зараз змушені постійно переїжджати з одного орендованого будинку в інший. Мені хочеться, щоб у них було своє місце, де вони почувалися б у безпеці й спокої. Це дуже важливо для мене, і думка про це дає сили йти вперед.

З чого, на вашу думку, варто починати дівчатам, які вирішили пов’язати своє життя з військовою службою?

Щодо перших кроків, обов’язково варто почати з тактичної медицини. Я сама постійно оновлюю знання: читаю книжки, переглядаю матеріали, телефоную знайомим з БЗВП і уточнюю нюанси. Це базові навички, які можуть врятувати життя, і вони є найважливішим першим кроком для кожної, хто хоче служити.

Якщо дівчина вже замислюється про службу, це вже багато значить. На мою думку, дівчата часто більш рішучі й цілеспрямовані, ніж чоловіки. Тому я хотіла б побажати їм не боятися: якщо це справді їхнє бажання і вони розуміють, що тут зможуть реалізувати себе — нехай йдуть. Це заслуговує великої поваги.

Фото: 128 окрема важка механізована бригада «Дике Поле»

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки уряду Норвегії але це не означає, що висловлені в ній думки та судження є офіційно схваленими або не обов’язково відображають погляди Організації Об'єднаних Націй.