«У нас дуже напружена робота через безпекову ситуацію, коли віддаєш усе – виснажуєшся»: як ретрит допоміг Ларисі подбати про себе

Фото: з особистого архіву Лариси

«Ця програма була повністю підлаштована під нас. Ретрит допоміг мені у піковий момент зупинитися і зосередитися лише на собі», — говорить Лариса Кондратенко, координаторка клубів для дівчат ГО «Центр Євроініціатив», про важливість підтримки для працівниць громадського сектору. 

Про роботу з дівчатами у прифронтовій зоні

Лариса Кондратенко народилася і все життя мешкає у Сумах. Вона працює у ГО «Центр Євроініціатив» з 2008 року. На початку своєї діяльності організація зосереджувалася на міжнародних проєктах у рамках програми «Еразмус+», згодом почала активно працювати з молоддю. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну пріоритетом діяльності стала підтримка Сум та Сумської області.

У 2023 році організація відкрила клуби для дівчат 12-18 років, орієнтовані на попередження гендерно зумовленого насильства та просування гендерної рівності. Розпочинали з 13 просторів у Сумській області, а зараз вже функціонує 47 – на Сумщині та Харківщині. Лариса очолює роботу цих клубів, а також займається міжнародною діяльністю та координує проєкт Ради Європи з попередження мови ворожнечі. Вона пояснює важливість роботи клубів із запобігання гендерно зумовленому насильству так:

«Клуби працюють офлайн. Фасилітаторка клубу — це межа між дорослою жінкою і подружкою. Та людина, до якої дівчата можуть прийти і обов'язково знайдуть відповідь. У регіонах, де йдуть бойові дії, права дівчат порушуються частіше. Це наш пріоритет — допомогти їм, щоб вони мали підтримку, надійне плече у вигляді нашої організації».

Коли робота — це спосіб залишатися на плаву, але ціна виснаження висока

Хоча на початку повномасштабного вторгнення довелося виїхати з рідного міста через небезпеку, Лариса повернулася додому через 2 місяці. «Це місце моєї сили, я відчуваю тут своє коріння. Кожна вуличка, кожне дерево, яке я бачу тут, мені знайоме з дитинства. І тому, власне, я залишаюся тут працювати», — каже жінка.

Лариса описує свій типовий робочий день так: ранок починається зі сніданку, потім вона змушує себе йти пішки 3 кілометри до роботи через паркову зону — це час, коли можна розмірковувати, планувати і заспокоюватися.

«Ранок починається з того, що потрібно багато зробити, і я не знаю, який буде день. Потім зустрічі — особисті, з фасилітаторками, консультації, планування. Робота може тривати до 17-ї години. Потім я знов йду пішки, щоб зважити те, що було за день. Після вечері сідаю далі працювати. І це може закінчитись о 12 вечора», — розповідає координаторка.

Однак така інтенсивність роботи має свою ціну:

«Це дуже виснажує. Настільки, що вночі починається найскладніше. Мозок не відпочиває, і дуже складно зупинити думки. Навіть коли відкладаю телефон, лягаю, заплющую очі — у свідомості знову виринають цифри, обличчя, уривки подій, а за ними приходить тривога і страх».

Лариса пояснює, що робота в прифронтовій зоні — це подвійне навантаження, адже весь час думаєш: прилетить чи не прилетить, безпечно чи небезпечно. Навіть під час цього інтерв'ю жінка сиділа на кухні офісу, бо на другому поверсі в кабінеті було не дуже безпечно — чути, як у небі літають безпілотники. Доводиться одночасно фокусуватися і на справі, і на тому, яка ситуація за вікном.

Лариса ділиться, що протягом першого року війни в Україні взагалі не дбала про себе психологічно. Вважала, що це не на часі, що її допомога потрібна іншим. Але коли почалися серйозні психологічні навантаження, і вона не могла навіть нічого робити, зрозуміла — перерви необхідні.

Розвантажуватися допомагають відрядження в межах міжнародних проєктів. Жінка також розповідає, що дуже любить воду і поїздки туди, де є можливість побути біля води: «Перший раз, коли виїхала і змогла не чути вибухів, я просто сиділа, мабуть, не менше двох годин і дивилась на воду. Мовчала і дивилась. Це один з елементів мого розвантаження — не рухатись, мовчати, робити те, що мені подобається».

Ретрит як можливість зупинитися

Про ретрит, який організувала ГО “Дівчата» у партнерстві з ООН Жінки в Україні, Лариса дізналася із соціальних мереж. Вона давно знала про діяльність ГО «Дівчата», тому дуже захотіла поїхати. Ретрит став можливим за фінансової підтримки урядів Швеції, Данії та Латвії, національних комітетів ООН Жінки та Механізму екстреного фінансування ООН Жінки.  

Ретрит тривав чотири дні у Львівській області. У ньому взяли участь представниці 7 громадських організацій. Учасниць обирали з-поміж жіночих правозахисних або очолюваних жінками організацій, які працюють у Сумах. Програма була спрямована на відновлення сил учасниць, їхню психосоціальну підтримку. Ідея проведення ретриту виникла як відповідь на потребу фахівчинь громадського сектору мати безпечний простір для відпочинку, переосмислення досвіду та ресурсного відновлення. Адже постійна залученість у підтримку інших,  зважаючи на війну в Україні, часто призводить до виснаження. Саме такі заходи допомагають повернути внутрішню рівновагу.

«На початку я навіть не могла усвідомити, що така невелика кількість днів зможе мене перезавантажити. Коли запитувала про програму нашого ретриту, організаторки писали, що всі деталі будуть вирішені на місці. Я почала хвилюватися: як це, немає програми? Але потім зрозуміла: ця програма була повністю підлаштована під нас. Спочатку з нами зустрілись, обговорили все. І тільки потім підлаштовували те, що нам потрібно: зустрічі, майстерки», — згадує Лариса.

Вона наголошує, що ретрит допоміг їй у піковий момент зупинитися і зосередитися лише на собі, згадати, що вона сама може потребувати допомоги. Ларисі складно виділити, що сподобалося їй найбільше:

«Не можу сказати, яка частина сподобалася найбільше. Кожна частина доповнювала загальну картину. Скажу, що сподобалося повністю наповнення — і те, що ми робили браслети, і дуже класний голос психологинь, і місце проведення. Це розглядається як повна програма і загальна картина».

Окрім ретриту – психологічні консультації

Важливою частиною проєкту стали психологічні консультації, які ГО «Дівчата» організувала після завершення ретриту для підтримки його результатів. Спочатку Лариса не планувала брати в них участь, але коли побачила запрошення на групову зустріч, зрозуміла, що їй справді це необхідно. Після першої сесії Лариса вирішила продовжити роботу з психологинею і записалася на індивідуальні консультації. Протягом місяця жінка регулярно зустрічалася з фахівчинею — навіть під час відрядження за кордоном знаходила час для сесій.

«Психологиня мене дуже здивувала, адже пам'ятала все, що я розповідала про себе на ретриті. Вона помічала мої думки, реакції, рухи. І коли ми почали працювати індивідуально, виявилося, що фахівчиня вже проаналізувала інформацію про мене», – зазначила Лариса.

Саме на ретриті виникла та довіра до психологинь, яка дозволила Ларисі відкритися і прийняти допомогу. Вона побачила їхню роботу, відчула щирість підходу — і це стало фундаментом для подальшої терапії.

Лариса переконана, що ретрити для працівниць громадського сектору у прифронтових регіонах — це не розкіш, а необхідність.

«У нас дуже напружена робота через безпекову ситуацію. Ми — люди, які потрібні суспільству і які весь час віддають. І коли віддаєш все, то просто виснажуєшся. Нічого не залишається всередині. Тому дуже важливі такі ініціативи, як ретрит, коли можна зупинитися і трішки підзарядити батарейку».

Що світу варто знати про громадський сектор в Україні

Говорячи про свою роботу, Лариса підкреслює унікальну роль громадського сектору в Україні:

«Наш громадський сектор — один із найважливіших. Ми не працюємо на роботі заради роботи. Ми працюємо над викликами і потребами, які є у суспільстві. Саме громадські організації закривають ці потреби».

Вона наголошує на широті напрямів роботи — від гендерної рівності та попередження насильства до захисту прав людини, освітніх та навчальних ініціатив, гуманітарної допомоги тощо. «Громадський сектор закриває те, що дійсно потрібно людям: молоді, дівчатам, жінкам, ветеранам і ветеранкам, будь-кому у нашій громаді», — каже Лариса.

Попри всі виклики, страх через безпекову ситуацію і виснаження, Лариса продовжує працювати. Бо для неї це не просто робота — це її місія, її спосіб залишатися сильною і допомагати тим, хто цього потребує, у найскладніших обставинах.

Публікація підготовлена в межах проєкту «Підвищення рівня безпеки, захисту та психічного здоров’я жінок і дівчат, а також забезпечення їх прав», що реалізується Структурою ООН Жінки в Україні у партнерстві з ГО «Дівчата».

Проєкт фінансово підтримується урядами Швеції, Данії та Латвії, національними комітетами ООН Жінки. Крім того, проєкт отримує підтримку від ООН Жінки через Механізм екстреного фінансування (EFM) — гнучкий, відновлюваний фонд, ресурси якого можуть швидко спрямовуватися для реагування на надзвичайні ситуації або під час загострення затяжних криз.

Висловлені у матеріалі думки та судження є особистою думкою героїнь і не обов’язково відображають погляди ООН Жінки, організацій та донорів, які підтримують проєкт.