За словами Вікторії Гусак: «Бути командиркою для мене — показувати приклад власними діями, боротися за кожне життя»

Фото: з особистогоархіву Вікторії Гусак

Вікторія Гусак є командиркою взводу №2 роти тактичної евакуації управління домедичної та медичної допомоги Департаменту поліції особливого призначення «Об’єднана штурмова бригада «Лють». До повномасштабного вторгнення Росії в Україну Вікторія працювала у патрульній поліції у своєму рідному місті Вінниця, де вона охороняла громадський порядок. 

Вікторія каже, що пішла в поліцію, бо завжди відчувала: її покликання — допомагати людям. У 2023 році вона вирішила, що може зробити більше.

Про те, яким був її професійний шлях, з чого складається її робочий день та що надихає працювати далі, Вікторія розповіла у інтерв'ю до 25-ї річниці Резолюції ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека». 

Як довго Ви в поліції? Чому вирішили стати поліцейською?

У поліції я з 2017 року. Я сама з Вінниці і після закінчення школи я продовжила навчання у професійному закладі. А коли почалася реформа й з’явилась можливість за спрощеною програмою долучитись до патрульної поліції, я скористалася шансом і залишилася служити у Вінниці. 

Після повномасштабного вторгнення зрозуміла: того, що я роблю, замало — хочу рятувати і допомагати більше. Я була впевнена у своїх силах, тому пішла до штурмового полку «Цунамі», де також поглиблювала знання у медицині. 

Зараз я служу поліцейською в управлінні домедичної та медичної допомоги Департаменту поліції особливого призначення штурмової бригади «Лють». Працюю в управлінні медичного забезпечення та надання допомоги. Хоча ми всі є поліцейськими, підрозділ особливого призначення виконує бойові завдання безпосередньо в зоні бойових дій.

Нині я обіймаю посаду командирки взводу тактичної евакуації. Наш підрозділ забезпечує евакуацію поранених із передової за допомогою броньованої техніки та реанімаційних автомобілів. Ми також залучаємося до виконання завдань, що передбачають супровід, стабілізацію та подальше транспортування поранених до медичних закладів.

Розкажіть більше про бригаду «Лють», яка її діяльність наразі? 

Штурмова бригада — відносно молода, але надзвичайно боєздатна. Наприклад, два роки тому ми вривалися на «гарячі» напрямки повними батальйонами. Це були інтенсивні штурмові операції, які принесли реальні результати — звільнення сіл, повернення контролю над частинами населених пунктів, посилення оборони на критичних ділянках.

Наша сила — у спеціалізації: як штурмовий підрозділ ми зазвичай виїжджаємо туди, де найскладніше, підтримуємо Збройні Сили України і перекриваємо фланги там, де це найбільш потрібно. Нині ми більше працюємо у обороні, але наш профіль і досвід залишаються штурмовими: у будь-який момент можемо перейти в наступ і виконати складні бойові завдання.

Які ваші основні обов’язки у бригаді? 

Я прийшла до бригади як штурмовик, потім стала медиком. Рік тому в нашій бригаді за підтримкою командування Національної поліції України та Департаменту поліції особливого призначення ми створили управління домедичної та медичної допомоги — унікальну для Національної поліції структуру, яка координує всю ланку тактичної медицини, який на сьогодні дає змогу працювати не лише бойовим медикам, але і лікарям різних професій.

Мій підрозділ — це один з взводів роти тактичної евакуації, і наша задача — забезпечити медичну евакуацію та супровід поранених від самої лінії бойового зіткнення до стабілізаційних пунктів і далі — до первинних хірургічних відділень, в структуру управління входять також медичні пункти, лікувальне та операційно-перевязувальне відділення.

Наша робота починається з телемедицини: поранений може зв’язатися з нами по рації або через месенджер, отримати інструкції до приїзду медиків. На передовій наші медики чергують у бліндажах і проводять необхідні заходи для стабілізації — включно з контролем кровотечі та підготовкою до транспортування.

Далі пораненого перевозить броньована техніка або реанімаційний автомобіль до стабілізаційного пункту, звідки його спрямовують на первинну хірургічну допомогу. Ми пишаємося тим, що впровадили трансфузії донорської крові безпосередньо в евакуаційних автомобілях, ще до стабілізаційного пункту. 

У нас також підписаний меморандум із Superhumans [всеукраїнський сучасний центр воєнної травми, що спеціалізується на протезуванні, реконструктивній хірургії, реабілітації та психологічній підтримці постраждалих від війни дорослих і дітей з 2022 року], завдяки якому важкопоранені бійці, що потребують протезування або тривалої реабілітації, можуть бути доставлені спеціалізованими реанімаційними автомобілями безпосередньо до центру. Інколи це займає 12–15 годин дороги, але це шанс подарувати людині нове життя.

Крім евакуаційних взводів, у нас діє медична рота. Туди можуть звернутися всі військовослужбовці — з бойовими або побутовими травмами. Там працюють терапевти, хірурги, лікарі інших спеціальностей, які надають допомогу, проводять лікування й направляють до лікарень.

Фото: Об’єднана штурмова бригада «Лють»

Скільки людей взагалі служить в зводі? Чи багато жінок серед них?

У моєму взводі зараз служить 16 людей, а повний штат — 21. Ми якраз проводимо активний набір. Загалом у нашому підрозділі кілька взводів тактичної евакуації — кожен приблизно по 21 особі. Є також лікувальні відділення й інші напрямки, тож система побудована комплексно: від евакуації поранених до їхнього лікування та стабілізації.

У нас служить чимало жінок — і це закономірно, бо для них створені всі умови. Якщо ти прагнеш розвиватися, працюєш наполегливо, тебе помічають і підтримують. У медицині це особливо важливо: коли поранений потрапляє до дівчини-медика, він часто вперше за довгий час бачить посмішку, людяність — і це теж лікує.

Жінки обіймають керівні посади, і до їхньої думки прислухаються. Тут усе залежить не від статі, а від професіоналізму. Якщо людина має добру теоретичну підготовку, практику та щиро віддана своїй справі — її поважають. Ми обговорюємо зміни, нововведення чи вдосконалення процесів колегіально, як одна команда.

Зараз дівчат активно залучають до обміну досвідом за кордоном. Ще рік тому мені важко було уявити, що мене відправлять до Швеції виступати й розповідати про наш досвід на війні. Тоді це здавалося «не жіночою справою». А сьогодні — це норма. До нас прислухаються, нас чують, і ми маємо рівне право представляти свій підрозділ та країну.

Що стало вашою головною мотивацією працювати на цій посаді?

Мене завжди в житті супроводжувало бажання допомагати людям. Це внутрішнє переконання, яке не дає стояти осторонь. Я постійно шукала себе, хотіла розвиватися, робити більше, ніж учора. Робота в поліції мені справді подобалася — особливо служба в охороні громадського порядку. Ми виїжджали на виклики, чергували під час масових подій, допомагали в надзвичайних ситуаціях — від ДТП до сімейних конфліктів. Там я вперше відчула, наскільки важливо бути поруч із людьми, коли їм потрібна допомога.

Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії, мотивація стала ще сильнішою. Як і для багатьох українців, головне для мене — щоб війна не дійшла до мого дому, до моєї родини. Але ще більше мене спонукає співчуття до тих, хто вже живе поруч із фронтом, хто втратив дім, спокій, близьких. Я розуміла: у своїй спеціальності можу бути корисною і справді допомагати.

Іноді найпростіші моменти нагадують, заради чого все це. Наприклад, у прифронтових містах, коли йдеш у формі, до тебе можуть просто підійти — обійняти, подякувати, запропонувати каву. Люди кажуть: «Ми не самі. Дякуємо, що ви тут». І в такі миті ніби додається ще тисяча відсотків мотивації — розумієш, що все не дарма, що ти саме там, де маєш бути.

Я щиро люблю свою роботу. Вона дає сенс, силу і впевненість. І я точно знаю: ми з дівчатами врятуємо ще не одне життя.

Що для вас означає бути командиркою — як ви мотивуєте й підтримуєте свій взвод у складних умовах?

Для мене бути командиркою означає насамперед показувати приклад власними діями. Потрібно працювати багато, віддаватися справі, робити її якісно та кваліфіковано, боротися за кожне життя. Навіть коли втомлена, голодна чи брудна, ти маєш залишатися відповідальною і віддаватися своїй роботі на повну.

Я ніколи не вимагаю від підлеглих більше, ніж роблю сама. Іноді кажу хлопцям: «Якщо я це зробила, то вам теж під силу». Лише своїм прикладом можна надихати команду і вести її вперед.

Як вам вдається залишатися емоційно залученою, не вигорати, працюючи в цій сфері? 

Я припускаю, що вигорання колись може настати, але точно не зараз. Мені настільки подобається медицина, що щодня вона дає нові виклики і змушує розвиватися. Війна змінюється щодня, і ми не можемо сидіти на місці і чекати. Потрібно постійно читати, спілкуватися з колегами, аналізувати тактичну обстановку, слідкувати за сучасними методами порятунку життя.

Можливо, воно приходить трохи пізніше, звісно люди тут часто стають «твердішими». Жінки до цього звикають. Ти до цього звикаєш. Але у моменти еквакуації пораненого — він стає центром всесвіту і все навколо обертається навколо того, щоб врятувати його життя.

Чи відчуваєте ви підтримку з боку колег-чоловіків у вашій службі? 

Спочатку, коли я стала командиркою, не всі сприйняли це серйозно. Чесно кажучи, були й сумніви: «Дівчина — командир? Подивимось, як це буде». Це нормально — адже більшість особового складу, близько 80%, становлять чоловіки. Та з часом усе змінилося. Хлопці побачили, як я працюю, скільки вкладаю сил і наскільки віддана своїй справі. Якщо я даю команду чи завдання, вони знають: я б виконала його сама. І головне — я ніколи не поставлю підлеглого в небезпечну ситуацію без необхідності. 

Так, я — жінка, і коли закінчується важка евакуація чи реанімація, можу десь на хвилину сісти й поплакати. Це емоції, це нормально. Але команда в мене чудова — хлопці злагоджені, підтримують один одного. 

Іноді бувають такі дрібниці, що надовго запам’ятовуються. Наприклад, після 90 днів на позиціях біля Торецька хлопці повернулися виснажені. Кажуть: «Ми так хотіли б просто Кока-Коли». Магазини там, звісно, закриті, але ми знайшли в машині батончики, кілька напоїв — і для них це було як свято. 

З якими ще стереотипами вам доводилося стикатися? Як ви їх долали?

Один із найпоширеніших стереотипів — що жінки «занадто емоційні» і не здатні приймати рішення «з холодною головою». Насправді мої рішення безпосередньо впливають не лише на життя пораненого, а й на безпеку всієї команди. Ми оцінюємо тактичну обстановку і діємо за показами — немає місця для сумнівів чи жалю. Якщо в команді хтось не може виконати завдання, я йду замість нього. Якщо потрібно діяти удвох — йду разом із командиром. Ми робимо те, що треба, бо від цього інколи залежить чиєсь життя.

Ще один стереотип — що жінки фізично слабші. Я довго займалася важкою атлетикою, тож важку роботу виконую сама: підняти, перенести, забезпечити евакуацію пораненого — це в моїй компетенції. Практика і підготовка доводять, що професіоналізм і відповідальність важливіші за стереотипи.

Тобто, якщо так казати про роботу в тактичній евакуації, то необіхдна певна фізична підготовка? 

У роті тактичної евакуації — це обов’язкова умова. У нас діють єдині стандарти для всього департаменту поліції особливого призначення: спеціальна фізична підготовка, навчання, щорічні заліки. Тому кожен і кожна має бути готовим до фізичних і психологічних навантажень.

Під час евакуації бувають моменти, коли залишається тільки ти — без підтримки. Наприклад, під час обстрілу поруч поранило побратима, і треба одночасно керувати технікою, допомагати пораненому й контролювати ситуацію. У таких умовах головне — зібраність, витривалість і вміння діяти без паніки.

Наскільки, на вашу думку, у вашому взводі жінки й чоловіки перебувають у рівних умовах?

Ми працюємо на рівних — я слухаю хлопців, вони слухають мене. За два роки спільної служби сформувався взаємний авторитет і повага. Якщо колись вони могли засумніватися у рішенні командирки, то тепер цього немає: я даю команду — її виконують, а коли треба, ми обговорюємо все разом.

Ми цінуємо досвід кожного: хтось має більше бойових знань, хтось — медичну освіту, і всі думки важливі. У нас немає поділу на «чоловічу» чи «жіночу» роботу — є спільна мета, і кожен робить усе можливе, щоб урятувати життя.

Фото: Об’єднана штурмова бригада «Лють»

Що, на вашу думку, потрібно зробити, щоб жінки у поліції мали більше можливостей для кар’єрного зростання?

Мені здається, що сьогодні в поліції вже зроблено багато для того, щоб жінки мали рівні права та можливості порівняно з чоловіками. Ми бачимо дівчат на керівних посадах, у бойових підрозділах, у сфері медицини. Проте, як на мене, варто додати більше медійності — розповідати про професійних жінок, які щодня роблять надзвичайно важливу роботу, але залишаються в тіні. І, звісно, покращити умови служби — зокрема форму та бронежилети, адаптовані для жінок. У цілому ж, якщо порівнювати з минулим, ситуація змінилася кардинально — зараз у поліції дійсно діє принцип рівноправності.

Яким ви бачите майбутніх жінок в секторі безпеки та оборони України? 

Світлим і перспективним. Уже зараз багато дівчат здобули авторитет і довели, що здатні командувати, ухвалювати рішення й нести відповідальність. Упевнена, що з часом серед них з’являться жінки-генерали, які визначатимуть нові стандарти служби й ділитимуться унікальним досвідом на міжнародному рівні.

Досвід, який українки здобули під час цієї війни, — безцінний. Його немає в жодних підручниках, але саме він формує нові підходи у військовій медицині та тактиці. Наприклад, уже зараз рекомендації TCCC з тактичної допомоги пораненим в умовах бойових дій для медичного персоналу змінюються з урахуванням українського бойового досвіду. І це дуже важливо — ділитися цими знаннями, розповідати про наші практики світові. Бо ми працюємо в умовах, де немає «золотої години» і вертольоти не прилітають, але ми все одно рятуємо життя.

Що б ви хотіли сказати молодим дівчатам, які мріють служити в поліції, або в інших структурах сектору безпеки, але сумніваються у своїх силах?

Я б порадила всім дівчатам насамперед вірити в себе і не чекати схвалення зі сторони. Важливо бути чесною перед собою й любити те, чим займаєшся. Знання та досвід приходять із часом — головне мати бажання вчитися й розвиватися.

Коли я переходила з патрульної поліції, знала лише базові речі, але впевненість і наполегливість допомогли мені вирости професійно. Завжди будуть ті, хто сумніватиметься, але якщо ти впевнена у своєму виборі, то у тебе все вийде.

Віра в себе має колосальне значення. Коли ти впевнена, що на своєму місці й робиш важливу справу — рятуєш життя, допомагаєш армії, наближаєш перемогу — це і є найвища мотивація, особливо під час війни.

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки уряду Норвегії але це не означає, що висловлені в ній думки та судження є офіційно схваленими або не обов’язково відображають погляди Організації Об'єднаних Націй.