Жінки на передовій гуманітарної допомоги: історії зцілення, надії та стійкості

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у лютому 2022 року спричинило одну з найсерйозніших гуманітарних криз у світі, змусивши мільйони людей покинути свої домівки та поставивши громади на межу виживання. Станом на 2025 рік 12,7 мільйона людей — кожен третій в Україні — потребує гуманітарної допомоги. При цьому найбільш нагальні потреби спостерігаються у прифронтових регіонах та серед жінок і дівчат. Водночас в Україні приблизно 3,6 мільйона людей залишаються внутрішньо переміщеними особами (ВПО).

На фоні скорочення ресурсів і зростання потреб, жінки, що є гуманітарними працівницями, виступають опорою та втіленням стійкості, надаючи життєво важливу допомогу тим, хто найбільше постраждав.

19 серпня, у Всесвітній гуманітарний день, ми приєднуємося до глобального заклику вшановувати важливу роботу професіоналок і професіоналів, які ризикують своїм життям, щоб допомогти іншим у кризових ситуаціях.

Сьогодні ми розповідаємо історії трьох таких жінок: Олени Осадчої, Анастасії Ткаченко та Наталії Сидорової — чиї щоденні зусилля допомагають жінкам і дівчатам не просто виживати під час війни, а ставати сильнішими та готовими вести за собою до справедливого й рівного майбутнього.

Їхню діяльність підтримує Структура ООН Жінки за фінансування урядів Швеції, Данії, Латвії, національних комітетів ООН Жінки у всьому світі та Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF).

Ми закликаємо всіх партнерів та осіб, які приймають рішення, підтримати жіночі організації і жінок-лідерок в Україні, щоб забезпечити продовження надання гуманітарної допомоги та участь у відновленні країни.

Олена Осадча: залишатися в Дніпрі, щоб жінки з інвалідністю знали, що вони не самі

Олена Осадча, жінка з інвалідністю та керівниця ГО «Я Знаю, Ти Зможеш», Дніпро, Україна. Липень 2025. Фото: ООН Жінки / Софія Патрісія Муньйос Гонсалес

У прифронтовому місті Дніпро, де проживають сотні тисяч внутрішньо переміщених осіб, 33-річна Олена Осадча очолює громадську організацію «Я Знаю, Ти Зможеш». Ця ГО підтримує жінок, дівчат з інвалідністю та матерів дітей з інвалідністю. Живучи з інвалідністю сама, вона знає бар’єри, що пов’язані з війною.

«Я знаю з власного досвіду, як важко бути жінкою з інвалідністю під час війни, — говорить вона. — Але я також знаю: ми сильні. І якщо маємо підтримку, ми можемо подолати будь-що».

З початку війни для жінок, які користуються кріслами колісними або мають порушення зору, багато сховищ фізично недоступні — якщо вони взагалі існують. «Навіть якщо бомбосховище є в їхньому будинку, дістатися туди не завжди можливо. І часто немає пандусу або доступного виходу», — пояснює Осадча. Але найбільший виклик, за її словами, — самотність і постійний страх.

У червні 2025 року її команда почала реалізацію проєкту «Гуманітарне реагування та відновлення: посилення лідерства організацій жінок з інвалідністю», який втілює Національна асамблея людей з інвалідністю України за фінансування WPHF і підтримки ООН Жінки в Україні. Проєкт проводить навчання жіночому лідерству,  організовує групи психосоціальної підтримки, надає юридичні консультації та гуманітарну допомогу.

«Ми хочемо, щоб жінки знали свої права, мали підтримку та розуміли, куди звертатися у випадках дискримінації чи кризи, — каже вона. — Але найголовніше — ми хочемо, щоб вони знали, що важливі».

Важливою частиною проєкту є розподіл продуктових наборів для жінок з інвалідністю. Протягом наступних місяців їх отримають 100 жінок у Дніпрі та області. «Ціни на продукти зростають щодня, а соціальні виплати — ні. Для багатьох жінок продуктовий набір — це порятунок», — зазначає Осадча.

Не менш важливою є також психосоціальна підтримка. Після сильних обстрілів багато жінок страждають від панічних атак, тривоги та безсоння. Групи підтримки проєкту, які координує психологиня із досвідом роботи з жінками з інвалідністю, пропонують безпечний простір «де вони можуть дихати і їх розуміють».

Попри постійну загрозу, Олена Осадча обрала залишитися в Дніпрі. «Якщо я поїду, хто буде допомагати тут? Це мій дім, моє місто, моя країна», — каже вона. Її послання до жінок з інвалідністю просте: «Ви не самі».

Анастасія Ткаченко: від державної служби до підтримки постраждалих від війни жінок у Сумах

Анастасія Ткаченко, кейс-менеджерка в ГО «Дівчата», працює у прифронтовому місті Суми, серпень 2025. Фото: ГО «Дівчата» / Денис Кривопишин

У іншому прифронтовому місті, Суми, за 300 км від Києва, 33-річна Анастасія Ткаченко працює кейс-менеджеркою в ГО «Дівчата». Вона підтримує жінок і дівчат, постраждалих від насильства та війни. Її шлях у гуманітарній сфері сформували особисті та професійні виклики, включно з дискримінацією та зловживанням на попередній роботі та вихованням двох дітей, які мали проблеми зі здоров’ям.

Коли у 2022 році почалося повномасштабне вторгнення, Анастасія евакуювалася зі свого села поблизу Сум до міста батьків за 60 км. Там вона допомагала створювати мережі підтримки серед внутрішньо переміщених жінок, розподіляючи життєво важливі ресурси, такі як ліки та засоби гігієни.

Повернувшись додому у квітні 2022 року, вона приєдналася до ГО «Дівчата». Сьогодні Ткаченко працює у проєкті «Підвищення рівня безпеки, захисту та психічного здоров’я жінок і дівчат, а також забезпечення їхніх прав», який реалізується у партнерстві з ООН Жінки та фінансується урядами Швеції, Данії, Латвії та національними комітетами ООН Жінки.

Її роль включає оцінку потреб, розподіл допомоги та знайомство жінок, що звертаються, із різноманітними сервісами — від юридичної та медичної підтримки при пораненнях від мін до різних державних і громадських організацій. Команда Ткаченко розподіляла гігієнічні набори та координувала грошову допомогу від ООН Жінки та партнерів. Вона згадує жінку, яка отримала 10 000 грн і вперше за довгий час прийшла на зустріч «сяючи від щастя».

«Це велика сума. Багато жінок не можуть повірити, що можуть просто отримати ці гроші та купити те, що їм потрібно. Багато хто — старші жінки, ВПО або ті, хто отримали поранення від мін».

Анастасія описує свою роботу як таку, що надихає її саму і жінок, яким вона допомагає: «Допомога іншим дає мені сили впоратися зі страхом, виснаженням і постійною невизначеністю».

Втім, надання допомоги часто ускладнюють відсутність інформації та бюрократія у зонах конфлікту. Ткаченко наголошує на важливості інформації та адвокації, водночас покладаючись на підтримку психолога та сім’ї для збереження власної стійкості.

Її заклик до тих, хто потребує допомоги, чіткий: «Не бійтеся ставити запитання — рішення часто існують, і ви не самі».

Наталія Сидорова: змінювати життя жінок, залишаючись поруч

Наталія Сидорова, кейс-менеджерка БФ «Жіночий Простір», прифронтове місто Дніпро. Липень 2025. Фото: ООН Жінки / Софія Патрісія Муньйос Гонсалес

У Дніпрі 36-річна Наталія Сидорова працює кейс-менеджеркою у благодійному фонді «Жіночий Простір», підтримуючи жінок у складних обставинах. Її емпатія грунтується на власному досвіді: народжена в Грузії, вона була змушена їхати до України з родиною у 1991 році через війну.

«Я добре пам’ятаю, як мої батьки відбудовували нове життя з нуля. Саме тому я розумію жінок, які зараз втратили свої домівки», — каже вона.

Наталія часто є першим контактом для жінок, які шукають допомогу, незалежно від того, чи живуть вони з ВІЛ, туберкульозом або інвалідністю; чи є вони самотніми матерями; постраждалими від насильства; чи перебувають у складних життєвих обставинах. «Я знаю, як багато значить відчути, що тебе не залишили саму», — зазначає вона.

Рішення працювати у гуманітарній сфері було спровоковане особистою трагедією: близька людина дізналася про свій ВІЛ-позитивний статус і залишилася наодинці. «Ніхто не допоміг їй — ні лікарі, ні знайомі. Це перевернуло мій світ. Я зрозуміла, що хочу бути тією, хто не залишає людей наодинці у таких ситуаціях», — пригадує Сидорова.

Зараз вона працює в межах проєкту «Жіноча сила! Feminine Power!», який реалізує БО «Жіночий Простір» за фінансування WPHF і технічної підтримки ООН Жінки. Ініціатива пропонує соціальну та психологічну допомогу, юридичну підтримку, ваучери на продукти, ліки та засоби гігієни, мікрогранти для бізнесів, що очолюють жінки, групи самодопомоги та мобільний додаток з базовою медичною та психологічною інформацією.

«Жінки, з якими ми працюємо, часто перебувають у дуже складних обставинах. Це може бути ВІЛ, статус ВПО та ситуації насильства одночасно. Коли ми роздаємо ваучери, дехто каже: “Нарешті я можу купити продукти або ліки, на які давно не вистачало грошей”. Це зворушує і дає мені сили продовжувати роботу», — пояснює вона.

Інформування жінок про їхні права — ключова частина її роботи. «Мене тішить, коли жінка каже: “Я знаю, що таке Національна служба здоров’я України і чому важливо знати свої права”».

Попри постійні ракетні удари та повітряні тривоги, Сидорова залишається в Дніпрі. Її батьки відмовляються евакуюватися, і вона не може залишити жінок, які покладаються на неї. «Багато переселенок тут. Я залишаюся, бо мої дії мають значення. Не одразу, не у великому масштабі, але вони змінюють щось», — каже вона.

Її головна тривога — скорочення гуманітарного фінансування: «Підтримка зменшується, фінансування часто скорочується, а потреби у країні, що воює, лише зростають. Жінка, яка постраждала від насильства, ВІЛ-позитивна або з інвалідністю, не може чекати. Їй потрібна допомога зараз».