За зеленою завісою. Як це — працювати в Ботсаду, досліджувати рослини й що унікального є в Гришка

Ботанічний сад ім. Гришка — одне з культових місць Києва. Його люблять за бузок, під яким щороку роблять тисячі фото, за відпочинок і натхнення. Проте за всіма цими пейзажами стоїть кропітка праця. Майже 130 гектарів — це справжня жива лабораторія й один із 12 найбільших ботсадів світу. Тут досліджують тисячі видів рослин, серед яких є унікальні, завезені з різних куточків планети та занесені до Червоної книги. Ольга Похильченко — кандидатка біологічних наук, старша наукова співробітниця відділу дендрології, яка вже близько 30 років працює в саду, рятує колекції й надихає десятки волонтерок і волонтерів. У межах проєкту «НАУКОВИЦІ» від INSCIENCE ми поговорили з Ольгою про ботсад і тих, завдяки кому він живе та розвивається.

 

Як ви прийшли в ботаніку?

Я з дитинства цікавилась рослинами, і це захоплення було сімейним. Моя бабуся мала розкішний квітник, мама завжди шукала щось незвичне. Я бачила, як це може захоплювати, як у бабусі горять очі, коли вона «дістає» якусь рідкісну квітку, якої ні в кого немає. І оце відчуття «змагання» передалося мені.

Спершу я хотіла працювати в заповіднику. Але вже зараз розумію, що ботанічний сад дає більше можливостей для досліджень. Це не просто охорона території, а постійна робота з рослинами, спостереження, аналітика, висновки. 

А коли вирішили пов’язати життя саме з ботанічним садом?

Після училища я спочатку працювала у сфері озеленення, що вимагало фізично важкої праці. Доводилося носити воду для поливу, вантажити пісок та виконувати інші трудомісткі завдання. Наступним кроком була робота в офісі, що займався організацією роботи працівників і працівниць у сфері озеленення. Але я швидко зрозуміла: мені не вистачає глибини, мені нецікаво. А коли я була студенткою 4 курсу, з’явилась можливість перейти до Ботанічного саду ім. Гришка. Диплом я писала вже в саду під керівництвом вченого Владислава Борисовича Логгінова. Згодом була аспірантура, захист, і все — так і залишилась, захопило. Зараз я старша наукова співробітниця відділу дендрології, що займається вивченням деревних рослин.

Чим саме ви займаєтесь у ботсаду зараз?

Я кураторка колекції живих рослин, зокрема — голонасінних. Це не лише ялини й сосни, а й, наприклад, гінкго, кедри, ефедри. Ми займаємося інтродукцією, тобто вивчаємо, як себе поводять ці рослини поза природним ареалом. Вибираємо нові види, збираємо насіння, спостерігаємо за ростом, робимо заміри, фіксуємо зміни. Це ціла система, де кожен крок впливає на результат. Особливо важливою є робота з рідкісними рослинами та видами, що зникають — ботсади сьогодні грають ключову роль у їх збереженні.

Як виглядає ваш звичайний робочий день?

Це залежить від сезону. Найгарячіша пора розпочинається навесні. Зараз я вже з 7–8 ранку в саду: сіємо, пересаджуємо, робимо біометричні вимірювання, доглядаємо колекцію. Це не просто полив і обрізка — ми ведемо спостереження, які дають наукову інформацію. Якщо не встигла зафіксувати певну фазу розвитку рослини — доведеться чекати рік. І ще не факт, що тоді будуть сприятливі умови. Тому зараз працюємо на максимум. 

Також працюю в нашому розсаднику — там ростуть ті рослини, які згодом потраплять в основну колекцію. Важливо розуміти, що кожна колекція повинна постійно розвиватися, доповнюватися, якщо цього немає, — колекція мертва. Тому це постійна, цілорічна праця, як фізична, так і дослідницька. 

От завтра до мене прийдуть волонтери, будуть допомагати, і в мене вже для них є купа завдань. 

Як часто вам допомагають волонтери та волонтерки?

Регулярно. Ми створили волонтерську спільноту у Facebook ще у 2020-му. Там публікуємо оголошення, де описана вся потрібна інформація: з ким, де й що саме будемо робити.

Волонтери й волонтерки дуже важливі. Сад величезний, а людей катастрофічно не вистачає. Це не просто зібрати листя чи покосити траву — щоденна робота з рослинами потребує часу, знань і рук. І така ситуація не тільки в нас — ботсади залучають волонтерів в усьому світі.

До нас приходять люди, яким справді цікаві рослини. Це не «суботник під примусом», а співпраця з тими, хто хоче допомогти, дізнатись більше, любить копатися в землі, вчитися й бути корисним. Часто це перетворюється на неформальну школу ботаніки просто в полі.

До того ж волонтерство приносить не лише користь у щоденній роботі, а й дозволяє реалізовувати масштабні проєкти. Наприклад, завдяки волонтерам, волонтеркам і команді благодійного фонду «Peli can live» ми змогли реалізувати проєкт «Вода для Ботсаду» — і збудувати водогін до дендрарію. 

Такі активності в нас відбуваються постійно — особливо навесні. Якщо ви колись мріяли долучитись до життя ботсаду — ось ваша нагода.

А чи є у вас якась історія про ботсад, яка особливо запам’яталась?

Їх безліч! Наприклад, кожну свою поїздку я намагаюся спланувати так, щоб привезти цікавий рослинний «трофей» до колекції саду. Якось ми з чоловіком, ще до 2022 року, їздили в Албанію. Усі йдуть на море, а ми — у гори шукати одну цікаву форзицію (рід чагарників). Закрита територія, нас ледве пустили. Місцеві бігали навкруги нас, не розуміли, що ми шукаємо. Але врешті ми її знайшли — й тепер форзиція росте в нашому розсаднику.

Або Кіпр: ми дерлися в національний парк Троодос, аби зібрати насіння кедра короткохвойного — виду, якого в українських колекціях не було. А тепер ви теж можете побачити його в розсаднику.

Відпустки в нашій родині — це завжди дослідницька експедиція. Мій чоловік дуже любить море, але знає: буде і в гори йти, і зразки в пакетики збирати.

А чи є якісь труднощі в роботі науковиці в ботсаду?

Мабуть, те, що замість науки ми змушені витрачати час на базовий догляд за рослинами. А також на їхню охорону. Наш відділ в саду — один із найвідвідуваніших, бо там росте бузок. Люди ходять фотографуватися, витоптують, зривають квіт. Часто гуляють з собаками, вішають гамаки на дерева — і це все шкодить рослинам. 

На жаль, з боку держави недостатньо розвинена система контролю чи штрафів. Наш сад відкритий до відвідувань та відпочинку, але водночас перед нами стоїть задача — зберігати наукову цінність рослин. Виходить, що замість аналізу, я поливаю, обгороджую рослини, прибираю. Бо інакше просто не буде що досліджувати.

Як на сад вплинуло повномасштабне вторгнення?

На початку було дуже важко. З лютого до кінця травня 2022 року ми були повністю зачинені. На території стояли військові, нас не пускали навіть полити розсадник. Ми самі шукали способи потрапити на ділянки, щоб урятувати рослини. У цей час дуже допомагали волонтери — багато хто приходив просто тому, що не міг сидіти вдома.

Проте основний удар — фінансовий. Весна — час, коли сад заробляє: бузок квітує, приходять тисячі людей. Ці кошти мали піти на опалення оранжерей узимку. Ми залишились без коштів.

Тоді треба було виходити із ситуації, і я ініціювала кампанію «Тепло для оранжерей». Разом із благодійним фондом «Peli can live», нашими друзями, ми зібрали 3 млн грн — завдяки донатам, ярмаркам, навіть організували фестиваль чаю. Нас підтримали як українці, так і закордонні партнери з Литви, Британії, США. І ми вижили.

Серед чинників, які можуть впливати на сад, — кліматичні зміни та глобальне потепління. Чи помітили ви їхній вплив у своїй роботі?

Бачимо й фіксуємо. Я особисто вже понад 20 років веду фенологічні спостереження. Це щоденник фаз: коли розпустились бруньки, квіти, коли відцвіли, коли плодоношення. Ми бачимо, як зрушується графік: рослини починають цвісти раніше, цвітіння триває коротший період.

Це впливає і на туризм, і на стосунки рослин із комахами, і на запилення. Також, як ви могли помітити, останні зими були дуже теплі. А теплі зими призводять до збільшення кількості шкідників. Ми бачимо, як втрачаються ялинові насадження через короїда-типографа. Сад — це лабораторія, де всі ці процеси можна відстежити, зафіксувати та зробити певні висновки.

Як, на вашу думку, можна зацікавити молодь ботанікою?

У нас є дуже крутий проєкт — «Школа садівника». Це курс лекцій від наших фахівців та фахівчинь. Наприклад, людина, яка курує колекцію півоній (а це — національне надбання, там понад 800 сортів), знає про кожен листочок, про кожну тичинку. І вчені діляться цією інформацією, її просто так в Google не знайти. 

Є ще напрям «терапевтичного садівництва» — зараз дуже популярний і актуальний — це практичні воркшопи про догляд за рослинами. 

Є наш YouTube-канал, який ми ведемо за власною ініціативою. Наприклад, у відео про підсніжники професор Віктор Іванович Мельник розповідає практично про кожен вид і показує, чому ці квіти не можна рвати.

Або в нас були випадки, коли людина приходила волонтерити, тому що подивилась відео з Юрієм Олександровичем Клименко, завідувачем відділу дендрології. Приходять, бо ж треба подивитися, що ж це за Клименко, познайомитися з ним. Він тепер — наша зірка. Ми йому навіть кепку зробили: «Головний дендролог».

А чи є у вас улюблена рослина?

Мабуть, зараз це форзиція. Здавалося б, банальний кущ — жовті квіточки, які ростуть буквально скрізь: «під кожною сільрадою», як я кажу. Їх легко розмножити: встромив гілочку в землю — і вже росте. Вони невибагливі, гарні, на букети підходять. Але! Коли починаєш придивлятись — виявляється, що у межах одного виду є дві морфи за будовою квіток: з довгими тичинками або з довгими стовпчиками, що підіймають маточку (морфи — це різновиди однієї й тієї ж рослини з відмінностями у будові певних частин, наприклад, квіток). І лише якщо поруч ростуть обидві морфи, можливе запилення та утворення насіння. А більшість форзицій в озелененні — це вегетативні клони, одна морфа. Тому насіння майже не буває.

Ми запланували спостереження, порахували всі квіточки на кущі (а це до 8 тис. квіток!), описали — і це дало змогу по-новому подивитися на звичну рослину. У такій «банальщині», яку всі бачать і не помічають, може бути цілий світ для дослідника. Я завжди кажу: от тепер ходіть і заглядайте в кожну квіточку — ви повз форзицію вже не пройдете.

Що вас найбільше мотивує продовжувати цю роботу?

Дослідницький азарт. Можливість дізнаватися щось нове про, здавалося б, звичні речі. Ми нещодавно з колегами створили монографію про колекції голонасінних в Україні — зібрали дані з 67 установ, 96 авторів, майже 400 сторінок. Зокрема, там є інформація, яка може зацікавити не тільки вчених — вказані локації, сади, які можна відвідати. Це унікальний досвід. І це читають люди! 

Також хочеться довести колекцію до такого стану, щоб вона працювала як жива лабораторія: стабільна, доступна для спостережень, з високою науковою цінністю. Це нелегко. Особливо коли ти водночас і дослідниця, і садівниця, і менеджерка, і охоронниця.

Що б ви порадили людям, які гуляють ботсадом?

Будьте свідомими. Сад — це не просто парк. Це місце, де кожна рослина має назву, походження, історію. Тут працюють люди, які вивчають, зберігають та передають далі цінність і інформацію про рослини. Не ламайте, не зрізайте, не вішайте гамаки на дерева. Краще запишіться на екскурсію чи приходьте волонтерити — побачите, скільки всього цікавого навколо.

А щоб ви сказали тим, хто хоче піти в ботаніку?

Я завжди кажу: «з нами стидно, але весело». Це нелегка робота, але якщо любиш рослини — тебе затягне. Читати, копати, рахувати, поливати, досліджувати — усе буде. І якщо ти не кинеш,  залишишся — значить, це твоє.

 

Матеріал було створено в межах проєкту «НАУКОВИЦІ», що реалізується громадською організацією INSCIENCE в рамках програми «ЄС за гендерну рівність: разом проти гендерних стереотипів та гендерно зумовленого насильства» (фаза 2) спільно зі Структурою ООН Жінки в Україні та UNFPA, Фондом ООН у галузі народонаселення за фінансування Європейського Союзу.

Зміст цього матеріалу є виключною відповідальністю громадської організації INSCIENCE та не обов’язково відображає погляди ООН Жінки в Україні, UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення, та/або Європейського Союзу.