«Коли опиняєшся в колі жінок, які пережили те саме, це лікує»: історія Наталії Воротної, матері, яка втратила сина

Наталія Воротна на закритті програми «Незламна мама». Фото: Плетінка Юлія / ГО «Фонд Маша»

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну принесло українським матерям невимовний біль – багато з них втратили своїх синів і доньок. Десятки тисяч жінок поховали своїх дітей і намагаються жити далі, шукати сенс життя, берегти пам'ять про них.  

«Скільки таких самотніх матерів віком 60-70 років сидять по хатах, помирають від розпачу за загиблими дітьми? Матері, які віддали своїх синів та доньок війні. Чомусь саме про дорослих мам з втратами часто забувають. Тому нам всім особливо цінно, що програма «Незламна мама» – це і для нас теж. Про нас думають, не забувають, нам допомагають», – розповідає Наталія Воротна, мати, яка втратила сина під час війни в Україні. 

Це історія жінки, яка після загибелі сина пережила важкий період втрати, а згодом знайшла підтримку та сили рухатися далі завдяки участі у програмі «Незламна мама».

Перші дні повномасштабної війни  

У січні 2022 року Наталія вийшла на пенсію та планувала переїхати з рідного Запоріжжя до Гуляйполя Запорізької області, у будинок своїх батьків, який вона з сином ремонтувала кілька років.  

«Ми думали так: січень-лютий відпочиваю, а в березні син відвозить мене в Гуляйполе. Майже так і вийшло. От тільки поїхала я не саджати город і дихати свіжим повітрям, а виживати під російськими бомбами», – говорить жінка.  

На початку повномасштабного вторгнення її син, Тарас, хотів вивезти Наталію в безпечне місце й вступити добровольцем до лав Збройних Сил України (ЗСУ). Натомість російські війська наблизилися до міста, і вже 3 березня в Гуляйполі зникло світло, майже не було зв’язку, а жінка разом з собакою сина переїхала в підвал місцевої школи-інтернату. Від вибухів у батьківській хаті вибило вікна. Жінці довелося підзаряджати мобільний телефон від сусідського генератора, щоб вийти на зв'язок із сином.

«Під обстрілами син приїхав і забрав мене назад у Запоріжжя. На той момент він вже долучився до війська та пройшов медкомісію. Я думала, піде служити в тероборону й буде захищати наше рідне місто, але він поїхав під Бахмут». 

Син, яким вона пишалась 

Наталія народила сина Тараса в 33 роки. Коли сину було 14 років, помер її чоловік. 

«Я пишалася тим, що змогла виростити достойну людину, патріота. Я дуже ним пишаюся. Пишалася», – відгукується про сина жінка.

За словами Наталії, син працював графічним дизайнером та був виваженим і спокійним. Він любив Україну і відчував відповідальність за долю країни. Тарас перебував на службі дев'ять місяців. Після навчання він потрапив у мінометну батарею, під час звільнення Київщини, а потім був переведений до Бахмута. Одного разу Тарасу вдалося на одну ніч приїхати додому у Запоріжжя. 

«Всю цю ніч я намагалася не плакати. Заради нього. А він нічого не розповідав страшного, щоб мене не засмучувати. Вже коли треба було йому повертатися, подивився і сказав: «Мамо, я такий радий, що побачив тебе, але моє місце не тут. Це такий сором ховатися за спинами пенсіонерів. А там мамо, такі хлопці! Там життя, мамо». Це була наша остання зустріч», – згадує Наталія.  

Смерть найріднішої людини 

28 січня 2023 року Тарас, син Наталії, загинув, але про його загибель вона дізналася лише 2 лютого.

«В мене не було сліз. Я стояла, дивилася у вікно й думала: «Невже це правда? Цього не може бути. Бо якби Тарас справді загинув, земля розверзлася і летіло б каміння з неба. Бо цього НЕ МОЖЕ БУТИ».

Вона змогла опізнати сина тільки 8 лютого, а вже наступного дня його поховали. Тараса ховали під пісню «Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну».  

«На похованні я не плакала. Просто оніміла», додає Наталія.

Через рік після смерті сина жінка набралася мужності й подзвонила його командирові з проханням розповісти детальніше про сина, зокрема про те, як він воював.

«У мене досі лежить його телефон Motorola. Вже три роки лежить. Там його фотографії з війни. Він не надсилав мені фото, хоч я просила. Казав: «Я сюди не фотографуватися приїхав». 

Програма «Незламна мама», як перша допомога 

Наталія Воротна на закритті програми «Незламна мама». Фото: Плетінка Юлія / ГО «Фонд Маша»

Перші пів року після загибелі сина Наталія не могла й не хотіла нічого робити. До неї раз на тиждень приїздила подруга: готувала, прибирала, але не ночувала, і жінка лишалася вдома сама.

«У грудні цього року помер пес сина – той, з яким я їздила в Гуляйполе. Цей собака допомагав мені жити, коли сина не стало. Він мене втішав. Я ридаю, руками обличчя закрию, а він мені отак руки мордою відкриває і сльози злизує. Тепер і його більше немає».

Наталія розуміла, що їй потрібна допомога. Попри те, що вона спілкується з мамами загиблих у Запоріжжі, в якийсь момент зрозуміла, що їй потрібен психолог. Через патронатну службу бригади, де служив її син, жінка дізналася про програму психоемоційної стабілізації «Незламна мама» від ГО «Фонд Маша», що реалізується за технічної підтримки ООН Жінки в Україні за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF) для матерів, які втратили дітей.  

Згодом Наталія долучилася до програми. Вона розповіла, що участь у програмі допомогла їй пережити цей період і відчути полегшення:

«Скажу за всіх мам: у повсякденному житті ми не говоримо на свої болісні теми з оточуючими. Бо нас не зрозуміють. Ми не хочемо слухати: «Ну, тримайся, все буде добре. Не в тебе однієї загинув син». Це не втішає! І ми носимо свій біль у собі. На «Незламній мамі» я змогла випустити його на волю. Поділитися з психологами та іншими мамами. Те, що ти опиняєшся в колі жінок, які пережили те саме, справді звільняє і десь лікує. Бо лише мама, яка втратила дитину, зрозуміє іншу маму».

Наталія каже, що після участі в програмі їй стало легше. Вона знову може дихати й планувати майбутнє. Тепер вона хоче виїхати з міста та купити невелику хатку десь у селі, щоб спрямувати свій сум у роботу: щось саджати, щось вирощувати, бачити й відчувати, що життя продовжується. 

Проєкт «Незламна Мама» втілюється ГО «Фонд Маша» за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF), гнучкого та оперативного інструменту фінансування, що підтримує якісні заходи для підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використання ключових можливостей миробудівництва.

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об'єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об'єднаних Націй.