«На наших зустрічах ми всі на рівних»: історія Катерини Кобзій, яка перетворила власний біль на підтримку інших

Катерина Кобзій, учасниця програми психоемоційної стабілізації «Незламна мама». Фото: ГО «Фонд Маша» 
 

“Жінка, яка стоїть з вами в одній черзі, може картати себе, що вона недостатньо хороша мати, або не розуміти, чи вистачить їй сил дочекатися коханого з полону. Ми живі люди. Ми маємо право не лише на хороші емоції, а й на погані.”  

Це слова Катерини Кобзій, в якої повномасштабне вторгнення Росії в Україну забрало опору під ногами, міцну родину та змусило починати життя заново. Але в найважчий період жінка знайшла сили допомагати іншим жінкам.  

Спочатку Катерина пройшла навчання на фасилітаторку проєкту «Провідники змін. Рівний рівному» від ГО «Фонд Маша», а потім сама стала учасницею програми психоемоційної стабілізації «Незламна мама» і  сьогодні веде групи підтримки у рідному місті Бахмач у межах програми, яка реалізується за технічної підтримки ООН Жінки в Україні за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). 

Але перш ніж стати опорою для інших, Катерина сама пройшла шлях від відчаю до відновлення. 

Життя до повномасштабного вторгнення

Катерина Кобзій — мама двох дітей, психологиня, педагогиня, філологиня та організаторка святкових подій, яка веде групи підтримки в місті Бахмач Чернігівської області.  

На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну жінка працювала в школі. Вона згадує, як обговорювала з колегою, вчителькою історії та права, що війна не може початися. Адже люди мають вчитися на помилках, мають знати про страшні наслідки всіх попередніх воєн. Згодом Катерині зателефонувала кума і сказала, що війна почалася.  

«Через Бахмач їхала російська техніка. Сотні, тисячі танків. Все гуло, земля здригалася. Тоді в мене сталася перша панічна атака в житті. Я думала, що то кінець.»

Попри те, що сусідні села окупували, Бахмачу пощастило, він залишився під контролем України. 

Війна стала випробуванням для родини

З перших днів вторгнення чоловік Катерини вступив до Сил територіальної оборони Збройних Сил України (ТрО ЗСУ). Коли в місті стало особливо небезпечно, жінка виїхала з дітьми на кілька тижнів у село. 

Війна виявилася лакмусовим папірцем для стосунків Катерини та її чоловіка. Доки він служив у ТрО, Катерина працювала на кількох роботах, щоб виплачувати кредит на житло та виховувала дітей. Все це супроводжувалось втомою та сварками, згадує вона.  

Через рік чоловік отримав повістку та долучився до лав Збройних Сил України, як водій евакуаційного автомобіля. Катерина допомагала йому з амуніцією і всіляко підтримувала. Попри це, їхні стосунки ставали дедалі складнішими.  

“Однією з моїх робіт було і є проведення свят. Звісно, ведуча не може приходити на захід у спортивному костюмі, я наряджалася. А чоловік, наслухавшись розмов хлопців про невірних дружин, починав нервувати, ревнувати. Нові скандали, нові сварки”, - говорить Катерина.

Втрата, яка змінила все 

Півтора роки чоловік Катерини служив у гарячих точках на Донеччині. Згодом він повернувся додому дуже хворим — до діабету додалася виразка шлунку, спричинена поганим харчуванням і постійними стресами. Врешті, він потрапив до лікарні з вагою 38 кілограмів.  

На той момент пара вже жила окремо, і Катерина розривалася між бажанням допомогти та власним вибором. У квітні 2025 року жінка поховала чоловіка.  

«Мені треба було працювати, щоб покрити і кредити, і борги, і вже через тиждень після поховання я пішла проводити свято. Звісно, це все в голові не вкладається, як можна одночасно і страждати, і відчувати провину, і святкувати, і жити, і підтримувати. Бо були дні та ночі, коли я плакала годинами, прокидалася набрякла і йшла працювати, бо мені треба було піднімати родину.» 

Навчання, яке стало точкою опори 

Катерина говорить, що від остаточного “падіння на дно” її врятували навчання і допомога людям. Ще з початку вторгнення вона бралася за всі можливі навчання з психології. Відчувала, що саме цим хоче займатися — допомагати тим, хто цього потребує.

Саме так Катерина потрапила на навчання за програмою «Провідники змін. Рівний рівному» від ГО «Фонду Маша». Там учасниць навчали бути фасилітаторками — ведучими груп підтримки для жінок. Під час навчання вони пропрацьовували багато складних тем: втрату, провину, психологічні травми. Кожна з учасниць пережила важкий досвід, і весь процес відбувався в атмосфері взаємної підтримки.

Після навчання за програмою «Провідники змін» Катерина відкрила свою першу групу підтримки. У групову терапію Катерина принесла весь свій досвід, набутий під час навчань. 

«Незламна мама»: простір, де можна було видихнути 

На навчанні «Провідники змін» Катерина дізналася і про програму «Незламна мама», яка реалізується за технічної підтримки ООН Жінки в Україні за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). Після смерті чоловіка, коли зрозуміла, що психологічно не справляється, вона подала туди заявку і пройшла. «Незламна мама» допомогла їй видихнути й згадати, що якщо не турбуватися про себе, то не вдасться піклуватись і про дітей.  

“Ця програма дала мені сили та ресурс йти далі, продовжувати допомагати. Плюс, я зустріла прекрасних жінок, з деякими з яких ми досі спілкуємося. Мої діти теж знайшли собі друзів. І головне – ми з ними знайшли спільну мову. Вони дуже важко переживали смерть батька. А через величезну кількість роботи я не могла приділяти їм стільки часу, скільки вони потребували”, – каже Катерина.

Зараз Катерина веде змішані групи. Серед учасниць — внутрішньо переміщені жінки, дружини військовослужбовців, матері загиблих. Здебільшого це жінки, які вже емоційно не витримують і шукають підтримку. І знаходять її саме в групі підтримки.

«Я відчуваю, що на своєму місці. Я продовжуватиму вчитися й допомагати іншим, не забуваючи про себе. Адже це справжнє щастя – бачити, як з розбитих сердець і поранених душ складається міцна жіноча спільнота взаємопідтримки.»

Проєкт «Незламна Мама» втілюється ГО «Фонд Маша» за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF), гнучкого та оперативного інструменту фінансування, що підтримує якісні заходи для підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використання ключових можливостей миробудівництва.

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об'єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об'єднаних Націй.