З любов’ю до дітей: історія Олександри з Херсона

Олександра, волонтерка у Просторі дружньому до дитини в Івано-Франківську, квітень 2025. Фото: фотохудожниця Олександра Сюткіна

Коли Олександра згадує своє минуле життя в Херсоні, перед очима постає стабільність і впевненість. Вона пройшла довгий шлях у банківській сфері — від скромної посади касира до керівниці відділення. 12 років відповідальної праці, сотні клієнтів, десятки колег, чіткі плани на майбутнє. А в 2020 році на світ з’явилася її третя дитина — маленька Катруся. Олександра мріяла про час, проведений з родиною, про теплі ранки з донечкою на руках і неквапливі прогулянки парком.  

Проте світ змінився через повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Війна прийшла до її рідного міста. І замість спокійного материнства — страх, окупація, постійна тривога. Але навіть у ці темні дні Олександра та її чоловік не дали собі зламатися. Вони не ховались — вони допомагали. Купували ліки для поранених, роздавали людям хліб, крупи, борошно, збирали гроші на підтримку Збройних Сил України. Їхній дім став місцем взаємодопомоги й турботи у місті, яке задихалось від окупації.

Нове життя з трьома дітьми в Івано-Франківську 

Через два місяці Олександра, ризикуючи всім, вирушила з трьома дітьми до Івано-Франківська. Нове місто зустріло їх тишею й повною невідомістю — без рідних, без друзів, без жодної знайомої душі. Усе довелося починати заново.  

Та попри виснаження і біль втрат, у її серці ще жила надія. Вона шукала себе у новому світі. Плела разом з іншими жінками «кікімори» для військових, шукала себе у волонтерстві, відвідувала різноманітні курси, але довго не могла знайти те, що наповнювало б її душу. Була корисною — та все ще почувалася «чужою».

Проведення майстер-класу з аплікації для дітей у Просторі дружньому до дітей, квітень 2025. Фото: фотохудожниця Олександра Сюткіна

Простір дружній до дитини як нова спільнота

Усе змінилося, коли Олександра привела трирічну Катрусю до Простору дружнього до дитини — теплого, затишного місця, де панували турбота, повага і підтримка. Тут інші мами та дітки швидко стали друзями. Вони разом гуляли, святкували, сміялися — і вже не відчували себе самотніми переселенцями, а частинкою великої спільноти.  

Олександру вразила енергія та щирість колективу Простору. Його любов до дітей надихала — і захотілося стати частиною цього чарівного світу. Вона намагалась бути на кожному занятті з психоемоційної підтримки у Просторі дружньому до дитини. Це було для неї значно більше, ніж просто зустрічі — це була можливість знову відчути себе частиною спільноти серед жінок, які, як і вона, шукали розуміння, сили та сенсу. Найбільше надихало те, що серед учасниць вона знайшла близьких по духу. Паралельно вона відвідувала особисті консультації з психологом. 

Психоемоційна підтримка, яка змінює життя 

Після втрати надії повернутися додому до звичного життя, рідних і друзів, Олександрі вкрай потрібно було зібрати себе докупи й продовжити жити заради себе та своїх дітей. У цій самотній реальності психоемоційна підтримка стала для неї життєво важливою — як ковток свіжого повітря. Цей досвід торкнув її настільки глибоко, що Олександра вирішила навчатися на психологиню. Вона хотіла стати тією, хто зможе допомагати іншим — і дітям, і дорослим, які, як і вона, постраждали від війни в Україні. 

Проведення майстер-класу з малювання для дітей у Просторі дружньому до дітей, квітень 2025. Фото: фотохудожниця Олександра Сюткіна

Рішення стати психологинею 

Історія Олександри — це про відчай, підтримку й нове народження сили. Так вона знайшла своє нове покликання. Олександра вступила до Херсонського державного університету на спеціальність «Психологія». Особливу увагу вона приділила дитячій психології — адже війна глибоко ранить наймолодших, часто залишаючи шрами на все життя. У Олександри з’явилася можливість втілювати здобуті знання на практиці й водночас дарувати тепло тим, хто його потребує найбільше.  

Від мрії до дії: навчання і волонтерство 

Вона розпочала волонтерську діяльність у Просторі дружньому до дитини, проводячи заняття для дітей, які пережили втрату та біль. Так її власний шлях до зцілення став підтримкою для інших. Це стало точкою опори.  

Малюнки, кольори, образи, гра — усе це допомагало дітям висловити свої емоції, втамовувати страхи, віднайти радість. На заняттях лунали дитячі усмішки, а в очах батьків з’являлась надія. Олександра зрозуміла, що її сила — у підтримці, у здатності бачити біль і ніжно торкатися душі. Олександра не зупиняється. Вона мріє створити програми для психологічної допомоги дітям, допомагати родинам, які втратили дім, але не віру.  

Її історія — це не просто шлях від касира до психологині. Це шлях жінки, яка, пройшовши крізь війну, не втратила здатності любити, співчувати й дарувати тепло. Бо справжнє покликання — це бути світлом там, де панує темрява. 

До історії додані фотографії фотохудожниці Олександри Сюткіної.

Проєкт впроваджується Всеукраїнською фундацією «Захист прав дітей» за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF), гнучкого та оперативного інструменту фінансування, що підтримує якісні заходи для підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використання ключових можливостей миробудівництва.

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об'єднаних Націй.