«Я хочу допомагати постраждалим впоратися з пережитим досвідом»: Історія Юлії про довгі роки російського полону, нестримну надію та процес відновлення

Фото: ООН Жінки / Анастасія Дереко

Юлія, 45 років провела у російському полоні 6 років та 3 місяці. Родом із Донецька, вона була незаконно затримана окупаційною владою у 2019 році. Після обміну полонених 14 серпня 2025 року Юлія оселилася у безпечному містечку на Київщині, створеному для підтримки людей, які постраждали від війни. Тут вона будує нове життя. В інтерв’ю для ООН Жінки Юлія розповідає про роки полону, силу надії та виклики, з якими стикається після звільнення. Сьогодні голос Юлії — це голос багатьох жінок, які пережили насильство та полон і знайшли в собі сили говорити про це, боротися та підтримувати інших. 

Розкажіть про безпечний простір, в якому Ви наразі проживаєте, як ви облаштували свою оселю та побут тут? 

Тут дуже тепла й підтримуюча атмосфера. В цьому містечку переважно живуть внутрішньо переміщені сім'ї, а в нашому будинку — ті, хто пережив полон і сексуальне насильство під час війни. Ми всі маємо складний досвід, тому між людьми багато розуміння й тиші без пояснень.

Тут можливо жити до п’яти років — за цей час, сподіваюся, вирішиться питання з житлом і подальшим майбутнім. Це вже моя друга квартира тут. Спочатку я проживала в більшій оселі, але коли побудували цей новий корпус, тих, хто живе сам, переселили ближче.  Простору стало менше, іноді мені не вистачає місця для моєї швейної машинки й речей, але тут дуже затишно й спокійно. Після років полону це місце стало для мене простором безпеки, де можна нарешті трохи видихнути й почати відновлюватися.

Яка у вас наразі ситуація з відключенями електроенергії? Як ви справляєтесь із цими викликами?

У нашому будинку, як і по всьому Києву, графіків фактично не було, ми постійно чекали на покращення ситуації зі світлом і водою. Перші проблеми з водопостачанням з’явилися у вересні 2025 після масованих обстрілів.  Бувало, що кілька днів поспіль воду то вимикали, то вмикали, а часом по декілька годин поспіль не було ані води, ані світла. 

Наразі ситуація стабілізувалась, усі будинки у містечку забезпечили потужними генераторами. 
Але ми вже звикли жити в постійній готовності: щойно з’являється світло — одразу все заряджаємо: телефони, ноутбук, павербанки. Телевізор я майже не дивлюся, хіба інколи вмикаю новини. Швейна машинка без світла, звісно, не працює. Вона в мене з'явилась завдяки проєкту надання невідладних проміжних репарацій для постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (СНПК) від ООН Жінки і Фонду Сім'ї Андрєєвих. Також за їх підримки я пройшла навчання — і досі продовжую вчитися. Це стало для мене важливим кроком до відновлення після полону. Я опанувала базовий комп’ютерний курс і навчання з шиття — зокрема навчилася створювати корсети. 

Але шити я почала ще у полоні. Це було частиною обов’язкової щоденної роботи — зранку і до пізнього вечора, без вибору та відпочинку, чотири роки поспіль. Я просто робила рівні строчки на автоматі, виконуючи накази. Для себе я не могла зробити нічого. Лише тут я вперше сама зробила викрійку й пошила свій власний корсет — і це відчувалося зовсім інакше. Тепер це ремесло має для мене зовсім інший сенс: не примус, а можливість розвиватися й будувати нове життя.

Фото: ООН Жінки / Анастасія Дереко

Чим ви займались до початку російської агресії в Україні?

За освітою я викладачка фізики, хоча за фахом ніколи не працювала. Паралельно я навчалася в Донецькому національному університеті на фізичному та обліково-фінансовому факультетах, вивчала фізику, економіку підприємства та фінанси.

15 років я працювала на заводі морозива в Донецьку, у відділі постачання. Я пройшла шлях від економістки до начальниці відділу постачання. Я дуже любила свою роботу. Це було моє перше й єдине місце роботи — я буквально жила нею.

Коли у 2014 році з’явилася можливість виїхати, мама з донькою переїхали до Дніпра, а я залишилася працювати й жила між двома містами. Саме це рішення згодом і стало однією з причин потрапляння в полон.

Зараз я навчаюся у Маріупольському державному університеті, який нині працює в Києві. Обрала спеціалізацію практичної психології й уже завершую екзаменаційну сесію. Я пішла на цей напрям передусім, щоб допомогти собі впоратися з пережитим. Я розумію, що багато людей повертатимуться з війни й їм обов’язково буде потрібна підтримка. Можливо, колись я зможу бути корисною й іншим.

Як ви підтримували зв'язок з донькою та мамою під час полону?

Перші роки після мого затримання вони навіть не знали де я, і чи взагалі жива. Тоді я перебувала у таємній в'язниці в Донецьку, але жодного зв'язку з родиною в мене не було. Згодом мене перевели у СІЗО у Донецькій області, тоді ми змогли бачитись, але наші зустрічі були дуже короткими та відбувалися у замкненому просторі. Донька могла приїжджати зрідка. В останні роки полону нам дозволили телефонні дзвінки. Тільки завдяки тому, що я працювала там і шила, я мала кошти на дзвінки рідним. Ці роки розлуки були надзвичайно важкими.

Коли я потрапила в полон, доньці було лише 13 років — вона була ще дитиною. Зараз їй вже майже 20. Раніше я була повністю залучена до її розвитку і тренувань, і це було для мене дуже важливо. Вона з дитинства займалась фігурним катанням, балетом, танцями. Я виховувала її сама і завжди намагалась дати їй все найкраще. 

На початку цього року ми нарешті змогли зустрітись. Це була наша перша справжня зустріч після шести з половиною років — коли можна обійматися не озираючись на когось і говорити про все, що хочеш. Зараз я щодня підтримую контакт з батьками по телефону. Ми плануємо зустрітись влітку, коли буде тепліше. Але навіть спілкування на відстані стало для нас великим полегшенням після років розлуки.

Фото: ООН Жінки / Анастасія Дереко

День обміну 14 серпня 2025 року, що ви пам'ятаєте з того дня?

Ще з 2019 року я розуміла, що єдиний вихід з полону — це обмін. У 2021 році, коли був так званий суд, мені дали десять років. Це мінімальний строк, який зазвичай призначає окупаційна влада. Мені інкримінували статтю «шпигунство». Нас усіх забирали фактично за проукраїнську позицію — за те, що перетинали лінію розмежування, за спілкування з друзями тощо. 

У день обміну ми були на роботі і раптом по рації почули, що мене і Світлану [повернулась до України в результаті обміну разом із Юлією 14 серпня 2025 року] викликають у санчастину. Коли ми вийшли на вулицю, я одразу сказала: «Це, напевно, обмін». Бо я нікуди не записувалася, а потрапити в санчастину було дуже складно.

Коли підійшли до прохідної, я побачила дуже багато людей у формі — керівників змін, адміністрацію, охорону. Усі стояли разом, і їх було неприродньо багато в одному місці. Я знову сказала: «Світлано, це обмін». 

Нас повели в бібліотеку і повідомили, що нас помилували. Нам сказали підписати документи й забрати свої речі. Потім перевезли в чоловічу колонію. Там нас завели в приміщення — роздягли, фотографували. Пізніше, коли у сусідньому приміщенні через грати я побачила полонених хлопців у формі Збройних сил України, зрозуміла — це точно обмін. 

На аеродромі на нас чекав військовий вантажний літак. Спочатку почали виводити чоловіків. Їм на голову натягували сміттєві пакети, обмотували скотчем навколо голови, а руки зв’язували ззаду. Нас зі Світланою виводили останніми, так само замотавши руки й голову, і буквально кинули на холодну металеву підлогу. Коли літак злетів, я зрозуміла, що Світлана сидить біля моїх ніг. Вона почала кричати — їй дуже сильно перев’язали руки. Я тримала її колінами, бо вантажний літак злітає дуже різко. Було страшно і незрозуміло, що буде далі. І холодно. Я попросила розв’язати мені руки, щоб дістати теплі речі для себе й Світлани. Під ранок на проміжний аеродром прилетів ще один літак, а згодом до нас привели ще одну жінку — Марину з Луганська [повернулась до України в результаті обміну 14 серпня 2025 року].
Близько дев’ятої ранку ми прилетіли до Білорусі. Перед відкриттям трапу нам нарешті розв’язали руки. Потім посадили в автобуси, на пункті обміну розділили цивільних і військових — і ми поїхали до Чернігівської області. І це було щось неймовірне — люди виходили нас зустрічати з квітами, плакатами. Я плакала. Здавалося, що вся Чернігівщина вийшла зустрічати нас. 

Я не знаю, чи вижила б я, якби на початку розуміла, що попереду такий довгий строк. Єдине, що допомагало мені триматися — це надія на обмін та віра. Я знала, що мене чекають. Що близькі вірять у мене і що я не можу їх залишити. 

Яким було ваше життя в перші дні після поверненння? 

Коли ми були в полоні, здавалося, що живемо в темній печері — відрізані від світу, від часу, від реальності. Там ніби зупинилося життя, і ми перестали розуміти, як тепер влаштований світ.

Після звільнення найпростіші речі ставали випробуванням. Я не розуміла навіть як заплатити за проїзд. Коли я запитала про це, мені відповіли, що достатньо просто прикласти банківську картку до валідатора. Це звучало майже неймовірно. Просто прикласти — і все? А як платити в метро? Як створити Дія.Підпис? З шість років світ ніби зробив крок уперед без нас. 

Найскладнішим виявилося все, що пов’язане з банківськими картками, документами, електронними сервісами. Усе це лякало своєю новизною й незрозумілістю. Навіть просто самій дійти до поліції, щоб відновити паспорт, для мене було величезною подією. Це всього двісті метрів від лікарні — але для мене це був довгий шлях.

Фото: з особистого архіву Юлії

Які ваші плани на найближче майбутнє?

Я й досі шукаю, чим хочу займатися далі. Зараз у мене є дім — тимчасове житло. Я не працюю, але я навчаюся. У мене зараз ще триває реабілітаційний період і я дуже потребую позитивних емоцій. Я мрію про море — просто побути трохи в безпечному місці, видихнути. 

Я хочу бути корисною суспільству — допомагати тим, хто пройшов через схожий досвід. Восени я пройшла тренінг параюристок від ООН Жінки та «ЮрФем». Це трохи перетинається з моїм навчанням по психології  там теж піднімаються теми полону та СНПК. Я вже спілкувалася з жінкою, у якої була спроба СНПК, і зараз продовжую працювати з нею. В нашому містечку теж багато постраждалих, переживших полон. Якщо буде можливість, я хочу допомагати таким людям впоратися з пережитими подіями. Але для цього мені спочатку потрібно трохи зміцніти самій та відновитися.

Шість років я жила без свободи. Без права вибору. Без голосу. Це були шість років випробування. Але сьогодні я тут — жива і з вірою в майбутнє. Після звільнення я відчула підтримку. Мені допомогли почати новий етап життя. Для мене це був знак: світ бачить жінок, які повернулися з полону. 

Я щиро вірю, що підтримка жінок — це не лише про слова, а про конкретні кроки, які допомагають нам відновлюватися і будувати життя заново. І сьогодні я хочу говорити не про втрати. Я хочу говорити про силу. Про вдячність. І про майбутнє, яке ми створюємо разом.

Жінки, які повертаються з полону, потребують не співчуття – вони потребують можливостей жити далі. Хочеться вірити, що світ підтримує жінок не лише на словах. Ми повернулися не для того, щоб нас жаліли. Ми повернулися, щоб жити, творити і надихати. 

Я вистояла. І тепер я рухаюсь вперед.

*Висловлені в публікації думки та судження є особистою думкою героїні і не обов’язково відображають погляди ООН Жінки, організацій чи партнерів.