«Ми зобов’язані боротися за тих, хто досі в полоні» — історія Людмили Гусейнової
Дата:
Фото: ООН Жінки
Людмила Гусейнова — голова громадської організації «Нумо, Сестри!», правозахисниця та колишня полонена. Вона провела понад три роки в російському полоні, а у 2021 році, ще перебуваючи у неволі, отримала Національну правозахисну премію за внесок у захист прав людини.
Ми поговорили з Людмилою про створення організації, яка об’єднує жінок, що пережили полон, зазнали насильства через війну або залишаються на окупованих територіях, а також про ключові напрямки діяльності: реабілітаційні програми, навчання параюристок та кейс-менеджерок, боротьбу за визволення жінок із полону та впровадження проміжних репарацій.
Матеріал підготовлено в межах кампанії «16 Днів активізму проти гендерно зумовленого насильства щодо жінок та дівчат».
Про створення організації «Нумо, Сестри!»
Наша організація — молода, офіційно зареєстрована 6 грудня 2024 року. Але ідея її створення виникла значно раніше. Це об’єднання жінок, які пережили полон, виїхали з тимчасово окупованих територій або зазнали насильства через війну.
Найголовніше — ми об’єднуємо і тих, хто досі перебуває у полоні, хто залишається на окупованих територіях. Для нас це принципово.
Про напрями діяльності
Ми працюємо над навчальними й реабілітаційними програмами, боремося за визволення жінок з полону. Хочу окремо відзначити роль ООН Жінки в Україні у створенні пілотних програм реабілітації. Так, на жаль, вони поки ще пілотні, але вже приносять реальну допомогу постраждалим від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (СНПК).
Багато наших членкинь уже пройшли ці програми, і їхні відгуки — найкращі.
Ми також реалізували спільно з ЮрФем навчання параюристок. Дівчата тепер консультують інших: пояснюють, що таке СНПК, які є державні та недержавні програми підтримки, як зафіксувати злочини, куди звертатися.
Ще одна важлива ініціатива — підготовка кейс-менеджерок. Це жінки, які самі пережили тортури й насильство, тому мають емпатію й довіру. Але важливо, щоб їхня робота мала продовження — щоб вони могли працювати офіційно, отримувати стабільну оплату, хоча б протягом року. Бо їхній досвід — безцінний.
Про закон про проміжні репарації
Я брала участь у розробці цього закону та пілотного проєкту проміжних невідкладних репарацій. Я знала, кому потрібна допомога і як її правильно надати, щоб не принизити людину і не знецінити ії досвід. Вдячна всім, хто долучився до створення закону, зокрема міжнародним партнерам і ООН Жінки в Україні. Завдяки їм вже працюють програми підтримки та реабілітації постраждалих від СНПК. Я бачу, як змінюються жінки після участі в цих програмах — зовні й ментально. У них з’являється бажання жити, допомагати іншим.
Але, на жаль, ці програми мають обмежене фінансування. Люди хочуть пройти реабілітацію вдруге, але фондів бракує. Це не може бути питанням грошей. На такі програми кошти не мають закінчуватися.
Про роль держави
Наразі ці програми фінансуються міжнародними фондами. Ми сподіваємося, що після ухвалення закону про статус постраждалих від СНПК держава теж долучиться.
Ідеально було б створити щорічну державну реабілітаційну програму, щоб кожна людина за потреби могла взяти в них участь. Пілотна програма передбачала репарацїї в еквіваленті 3000 євро — цього вистачає на базові потреби. Але досвід інших країн показує: люди, які пережили воєнні злочини, мають право на підтримку протягом усього життя.
Окрема проблема — відсутність програм сімейної реабілітації. Бо часто після полону руйнуються стосунки, сім’ї. Допомога потрібна не лише жінці, а й її близьким.
Про реабілітацію жінок після полону
У полонених жінок, які місяцями жили без санітарії, гігієни й медичної допомоги, серйозно страждає здоров’я. Багато хто втрачає можливість мати дітей. Але жодної державної програми обстеження чи лікування таких жінок не існує. Так само немає підтримки для чоловіків, які пережили тортури — навіть обстеження на безпліддя вони не можуть пройти безкоштовно.
Фото: ООН Жінки
Про кількість жінок у полоні
Точної статистики немає. Орієнтовно — близько 20 тисяч цивільних у російському полоні, серед них і жінки, і чоловіки. Майже щотижня ми дізнаємось про нові затримання в Донецьку, Маріуполі, Луганську… Ми знаємо, що там відбувається, бо самі це пережили. Якщо ми тут, на свободі, ми зобов’язані боротися за тих, хто досі там.
Як підтримують полонених жінок і їхні родини
Ми звертаємося до всіх можливих інституцій — в Україні та за кордоном. Підтримуємо родини полонених, особливо дітей.
Одна з історій — Наталка Власова, шість років у полоні. Її донька Юля бачила маму востаннє у чотири роки. Зараз їй одинадцять. Вона чекає. І ця дитина має отримувати підтримку не лише від нашої організації, а від держави, міжнародних фондів, від усіх нас.
Ми долучилися як волонтерки до ініціативи Координаційного центру — програм реабілітації для дітей загиблих чи полонених військових і цивільних.
Я супроводжувала дітей під час поїздки в Азербайджан. Це була неймовірна подія — важлива не лише для них, а й для нас. Діти знали, що я теж була в полоні. Вони підходили й просили: «Можна вас обійняти?» — але насправді хотіли обійняти своїх мам.
Що може зробити кожен із нас
Питання «що я можу зробити?» я чую часто. І справа не лише в грошах.
Найперше — потрібно створити чіткі реабілітаційні механізми: щоб людина, повернувшись, знала, куди йти, до кого звертатися.
Одна з місій нашої організації — створити таку покрокову інструкцію. Ми перенаправляємо людей на програми психологічної, юридичної, медичної допомоги. Це величезна робота, і ми робимо її безкоштовно.
Завдяки ООН Жінки ми пройшли два важливі тренінги — для параюристок і кейс-менеджерок. Тепер наші дівчата консультують, супроводжують, допомагають — часто безоплатно. І я прошу: підтримайте цих жінок. Вони мають знання, емпатію і бажання змінювати життя інших.
Про фінансові виклики
Майже всі наші жінки — внутрішньо переміщені. Багато хто втратив дім, усе майно. І попри це вони допомагають іншим. Але вони також потребують опори — бодай якоїсь стабільності — елементарних умов для життя. Ми хочемо, щоб ці жінки мали гідні умови, могли планувати своє життя, працювати, створювати якісні сервіси для інших.
Про полонених жінок і перемовини
Коли я чую, що під час будь яких перемовин говорять лише про території, мені хочеться сказати всьому світу: це не переговори про землю — це переговори про людей. Про жінок і дітей, яких катують, ґвалтують, змушують брати російські паспорти. І ніхто не несе покарання.
Люди на окупованих територіях прагнуть не просто миру. Вони прагнуть справедливості, свободи та права на підтримку.
І вже сьогодні ми маємо створювати для них програми реабілітації. Бо після звільнення територій допомоги потребуватимуть тисячі.
Матеріал створено для кампанії «16 Днів активізму проти гендерно зумовленого насильства щодо жінок та дівчат». Кампанія впроваджується в межах міжагенційного проєкту ООН «Об’єднані дії для посилення спроможностей постраждалих від СНПК» за підтримки Мережі «Дії ООН проти сексуального насильства під час конфлікту» (UN Action, www.stoprapenow.org) та за фінансової підтримки Європейського Союзу та Уряду Швеції.
Висловлені у інтерв’ю думки та судження є особистою думкою героїнь та героїв і можуть не відображати офіційної позиції організацій, що підтримують кампанію.